Воронівка була гніздом родини Вороновицьких герба невідомого.
Дочка Івана, Олена Вороновицька, ймовірно остання з роду по материнській лінії, вийшовши заміж за Михайла Ласку герба Леліва, сина Олехни, спадкоємця Ласків і Дзюнкова, підсудка земського брацлавського і вінницького (помер, ймовірно, після 1606 р.), принесла йому як Воронівку, так і Саборів, Стефанівку і Сорочин у посаг.
Після Михайла старшого частину Воронівки і Ласків з прилеглими територіями успадкував один з його трьох синів, Михайло Ласко, молодший, суддя гродський вінницький 1591 р., а пізніше підскарбій вінницький, одружений з княгинею Овдотьєю Домонтовною (Домонтовичівною) герба Остоя. Він мав єдиного сина Теодора, військового брацлавського (1640) і суддю гродського вінницького (1642), який одружувався двічі: спочатку з Марушею Богданою Ободенською, спадкоємицею П’ятничан і Покалева, а вдруге з Катериною Ганською, секунда вото Грохольською, терціо вото Радомиською. Після Теодора Ласки залишилося багато дітей. Одна з дочок, Теофіла, вийшовши заміж за Мартина Радзимінського герба Любич, принесла йому в посаг найбільшу частину маєтку, як від батьків, так і від дідів, включаючи половину Воронівки. Другу половину цього маєтку та Стефанівку мав у своєму володінні третій син підсудка Михайла Ласки, Богдан, скарбник брацлавський, одружений з Катериною Ставецкою. Оскільки він помер бездітним, обидва маєтки, з певними легатами на користь вдови, перейшли до Теофілії з Ласків Радзимінської. Анна Радзимінська, стольниківна чернігівська, вийшовши заміж за Михайла з Грохолич і Грабова Грохольського герба Сирокомля, суддю земського воєводства брацлавського (1744), полковника королівських військ і регіментаря партії української, принесла йому ключ воронівський і п’ятничанський у посаг. Таким чином, не дуже багатий суддя став творцем майбутнього багатства свого роду, ще збільшеного його нащадками.
У другій половині XVIII ст. Воронівка і Терешки перейшли на наймолодшого сина Михайла – Франциска Ксаверія Грохольського (помер у 1792 р.), мечника коронного, одруженого з Геленою Леснянською (Лєшницькою), спадкоємицею ключів червонського і норжинського, а після нього на його сина, Яна Непомуцена (помер у 1849 р.), президента Судів Головних Подільських. Він мав дві дружини: спочатку Ізабеллу Рейтеровську герба Топор (?), а потім Михаліну Зейдлер. Після смерті Яна Непомуцена ключі Воронівку і Червону отримав його найстарший син Адольф Норберт Еразм (1797 – 1863). Як учасник Листопадового повстання 1831 р. він був засланий до Курська, але через кілька років зміг повернутися до країни і врятувати спадщину від конфіскації. Користуючись загальною повагою, він кілька разів займав посаду маршалка повітів староконстантинівського і бердичівського, активно підтримував еміграцію, мав тісні контакти з Готелем Ламберт. У Червоній він вів відому конярню арабських коней. Ні з першою дружиною, Отілією з Понятовських, ні з другою, Вандою з Радзивіллів з лінії бердичівської, не залишив потомства.
Після смерті Адольфа Грохольського ключ воронівський дістався його молодшому брату Людгарду (народився у 1840 р.), одруженому з Марією Рогозинською герба Абданк, вдовою по Владиславу Грохольському.
Він, у свою чергу, активно брав участь у Повстанні 1863 р., належачи до так званої “організації немирівської” і виконуючи функцію скарбника повіту брацлавського. Ключ воронівський не був йому конфіскований, але на підставі царського указу від 10 грудня 1865 р., він повинен був бути проданий. Від заслання до Сибіру і конфіскації маєтку Грохольського врятував місцевий селянин Іван Містота, колишній козак двірський, який, потрапивши вночі до палацу, зміг попередити спадкоємця про те, що будинок і парк оточили російські війська. Власник Воронівки мав ще час спалити “компрометуючі” його папери. Вину не вдалося довести. Згідно з законами, що діяли від грудня 1865 р. до 1905 р. на територіях колишніх східних провінцій польських, покупцем маєтку міг бути тільки росіянин. Воронівку купив Микола Можайський, одружений з панною Чихачовою, дочкою відомого адмірала з Куриловець Мурованих – Миколи.
Перед Першою світовою війною, коли обмеження прав поляків трохи послабшали, родина Грохольських планувала викупити ці маєтки з російських рук. Вибух революції у 1917 р. ці плани знищив.
У роках близько 1780 – 1790 Франциск Ксаверій Грохольський побудував у Воронівці класицистичний палац з чітко симетричним планом, у формі короткої, розкритої підкови, що трохи нагадує палац Мислевицький у варшавських Лазенках. Його творцем мав бути архітектор на ім’я Лоренц чи Лоренц, який працював для родини Грохольських. Розташування палацу виглядало досить незвично, оскільки перед ним cour d’honneur знаходився значно вище рівня дороги, що вела з Немирова до Вінниці, паралельно до фасаду будинку і на не дуже великій від нього відстані. Легко похилий схил, на якому стояв палац, за допомогою штучного насипу вирівняли до його рівня. З зовнішнього боку насип обмурували, а оскільки його права сторона виявилася досить високою, там розмістили стайню “козаків розгонних”, нібито на 100 коней. На протилежному боці парадного двору, на осі палацу, встановили головну в’їзну браму, що складалася з двох чотиригранних високих стовпів і двох бічних, значно нижчих, на яких були підвішені ворота.
Головний, семиосьовий корпус палацу з планом прямокутника був триповерховий. Партер і другий його поверх мали житловий характер, перший натомість був запроектований як bel etage. Фасад будівлі акцентував трьохосьовий, позірний ризаліт, підкреслений в кутах рустом.
Біля нього піднімався портик, що служив одночасно як критий під’їзд.
У нижньому ярусі цоколь портика утворювала масивна стіна, прорізана трьома напівкруглими арками і оживлена нішами такого ж форми. На стіні арковій стояли чотири пари колон зі стилізованими капітелями коринфськими у великому порядку, що охоплювали середню і найвищу поверхи палацу. Вони підтримували антаблемент, декорований фризом з мотивами рослинної гротески. Портик вінчав делікатний карниз кубічний та дуже виразний кронштейновий, з фронту ж низька, напівкругло посередині вигнута аттика. Її тимпанон заповнювали також штукатурки. Зризалітований відрізок фасаду на партері містив вхідні двері і два вікна з боків у відносно скромній оправі. Значно багатший пластичний декор отримав перший поверх.
На широкий, оточений балюстрадою з балясинами балкон над під’їздом вели центральні, тридільні porte-fenetr, вставлені в рами колонок. Над ним виступало ще велике напівкругле вікно, а з боків porte-fenetr двосекційні, кожне з десяти секцій. Вікна другого поверху мали форму квадрата з чотирма секціями. Особливо багатою оправою відрізнялися porte-fenetr бічні, увінчані гірляндами і трикутними карнизами налічниками. Подібний декор, як частина зризалітована, мали також двоосьові відрізки бічні фасаду. Дуже широко застосовуючи porte-fenetr, архітектор розмістив їх також у рустованому повністю партері палацу.
По обидва боки головного корпусу, косо до його фасаду, підняли два двоповерхові і двоосьові павільйони з планом квадрата. Вони також мали фасад на партері рустований. На першому поверсі русти покривали тільки кути.
І тут також замість вікон застосували виключно porte-fenetr у профільованих рамах. Короткі, злегка вигнуті крила з’єднували обидва павільйони з головним корпусом. Їх також обладнали porte-fenetr в обох поверхах. Центральним, на першому поверсі надали форму, подібну до частини портикової. Павільйони і обидва крила вінчав широкий фриз гірляндовий, перериваний баранячими головами. Фасад садовий трактували, однак, другорядно. Подібно, як від під’їзду, piano nobile, обладнане виключно porte-fenetr, від підземелля і другого поверху відділили нижньою гладкою стрічкою, верхньою натомість трохи ширшою і злегка профільованою. За допомогою вертикальних смуг русту виділили також три осі середньої поверхи, створюючи таким чином і в фасаді садовій збагачуючий її трохи позірний ризаліт. Porte-fenetr бічні bel-etage’u обрамували лише в гладкі обрамлення, натомість три отвори середні, увінчали ще трикутними, декоративними налічниками, опертими на консолях. При цих трьох осях міг первинно знаходитися невеликий терас, сьогодні не існуючий, з вигнутими віялоподібно, що ведуть прямо до саду сходами (як у Лабунях у колишньому воєводстві белзькому). Корпус середній палацу з павільйонами бічними у вигині поверхи середньої збагачено також тридільним porte-fenetr, вставленим у рами двох колон. Колони, карнизи, кронштейни, що вінчали всі фасади, русти, обрамлення вікон і дверей та штукатурки мали білий колір, яскраво контрастуючий з інтенсивною жовтизною тла. Корпус головний накривав дах чотирисхилий з вигнутими схилами, з двома подовжніми, тинькованими коминами збірними, павільйону – дах куполастий, а крила – гладкий, двосхилий. Як видно з малюнка Орди, павільйон лівий, південний, з’єднувався безпосередньо з одноповерховою, але значно підвищеною, чотириосьовою оранжереєю, що служила як зимовий сад. Її фасади розчленували за допомогою здвоєних смуг русту, розміщених у кутах і в частинах міжвіконних. Будівлю цю накривав дах гладкий, чотирисхилий.
Головний корпус палацу мав всередині план двотрактовий, анфіладний. На партері всі приміщення були склепінчасті, на першому поверсі покриті найчастіше стелями. Оскільки у другій половині XIX ст. Воронівка перебувала у російському володінні, про інтер’єри палацу немає детальної інформації. Після революції весь середній корпус і праве крило були перебудовані, втративши свій первісний декор.
Ми знаємо про нього лише те, що на першому поверсі в обох трактах колись розміщувалися салони, від стін переважно стуккових названі “мозаїчними”.
До найкрасивіших належала їдальня з стелею касетоновою та бальна зала. Усі представницькі кімнати були обладнані підлогами, складеними в візерунки з різнокольорового паркету, і мармуровими камінами. Стелі покривали багаті штукатурки. Деякі салони мали оббивки шовкові або дамаські.
Під фризами стель проходили фризи, кожен з іншою тематикою.
Про художню цінність пластичного обладнання представницьких приміщень палацу можуть свідчити дві збережені до сьогодні в стані мало зміненому зали. Обидві знаходяться в лівому, південному крилі. Перша з них, овальна, що безпосередньо з’єднується з колишнім кутовим салоном тракту садового, накриває дзеркальне склепіння, з великим, також овальним плафоном, сіткою рельєфною поділеним на маленькі квадрати. Заповнено їх розетками у вигляді різних видів квітів.
З двох розміщених з боків розет великих, складених з листя дуба і оточених вінком з листя аканту, звисали колись кришталеві, ймовірно, люстри. Плафон оточує широкий фриз, у якому як мотиви повторювані використано виходячі з бедра крилатої богині перемоги Ніке вигнуті волютово вії аканту, з вплетеними в них левицею і левом, алегорією сили. Між сплетіння волютові з елементами звірячими вставлено роздільники з завитків листя виноградної лози. Ці теми повторюються з обох боків довших плафону. Обидва кінці вужчі фризу над отворами дверними, поділено на три трикутні панелі, вставлені в рами профільовані. Між ними на низьких постаментах стоять: богиня весни Флора, вбрана в вінок квітковий, та богиня вічної молодості Геба, що виконує на Олімпі роль підчашої.
Другий салон з частково збереженим декором знаходиться в лівому павільйоні. Він отримував денне світло з трьох сторін. Хоча він квадратний, шістнадцять колон, розташованих у коло, з білого полірованого стукко створювали враження, що він має план кола. Колони підтримують антаблемент купола та фасету, покриту широкими, слабо профільованими карнизами і кронштейнами. Склепіння поділено на шістнадцять полів, що відповідають кількості колон, звужуючися до центру. Їхні рами прикрашають невеликі розетки, а вміщені в їхні поля покривають штукатурки з рослинними мотивами, в які вплетено постаті зі світу античного. Центр займає велика розетка з листя аканту, оточена круглим вінком квітковим. Колись звідси також звисав люстра.
Згідно з родинними переказами, палац воронівський перед 1863 р. мав також чудове стилістичне обладнання, що походило головним чином з другої половини XVIII і початку XIX ст., а також багато творів мистецтва. Особливо багато завдячувала Воронівка Я. Н. Грохольському, який переніс туди багато цінних меблів і родинних колекцій з Терешок на Волині, успадкованих після померлого у 1805 р. брата Антонія.
Цей Антоній, маршалок староконстантинівський, був великим шанувальником мистецтв, тому з кожної подорожі привозив до Терешок або цінні скульптури, або ж картини.
Під час свого перебування в Ліворно і в Римі протягом 1797 р. він придбав там 519 полотен майстрів школи французької, голландської, фламандської та італійської з передбачуваним оригіналом пензля Тиціана, який розмістив у себе в Терешках, звідки вони потрапили до Воронівки.
Після смерті Яна Непомуцена Грохольського, як маєтки, так і колекції мали бути поділені між його трьома синами: Адольфом, Людгардом і Владиславом. Оскільки двоє молодших братів до повноліття мали чекати ще кільканадцять років, і поділ відклали до цього терміну. Поки що значну частину цієї колекції замурували в одній з кімнат палацу воронівського. Через невентиляцію його протягом п’ятнадцяти років, коли нарешті дійшло до формальних поділів, виявилося, що багато картин знищила волога і грибок. Їх вже не вдалося врятувати.
Те, що вціліло, поділили механічно, в результаті чого Воронівка дуже втратила. У круглій залі колоновій між десятьма колонами стояла, наприклад, група мармурових статуй, складена первісно з дев’яти муз і Аполлона. Після проведеного поділу на місці залишили лише три музи, тоді як Аполлона і решту муз забрали частково до Червоної, частково до Терешок. Залишені на місці твори мистецтва збереглися там ще до моменту примусової продажу маєтку. Перед залишенням Воронівки вдалося Людгарду Грохольському вивезти звідти знову до Терешок частину рухомого майна, у тому числі всі предмети історичні, а навіть деякі каміни мармурові в стилі Людовика XVI та багато інших мармурів і цінні художні у вигляді скульптур, далі картини, у тому числі вважаються оригіналами твори Корреджо, Рембрандта і Рубенса, портрети родинні, бронзи, гобелени, срібло, порцеляну і цінний родинний архів.
Він містив, зокрема, папери родини Грохольських герба Сирокомля, які на східні околиці Речі Посполитої з Сандомирського перемістилися в XVI ст. Акти ці сягали переважно кінця XVI століття і лише в окремих випадках стосувалися його початків.
В значній частині до складу архіву входили також папери родинно-майнові споріднених з Грохольськими інших родин, головним чином Вороновицьких, Ободенських, Ласків, Саборовських і Люба-Радзимінських. У володіння Грохольських вони потрапили разом з рукою Анни Радзимінської, дружини Михайла Андрія Грохольського. Незважаючи на те, що родина Грохольських після Михайла розділилася на лінії п’ятничансько-стрижавецьку, судилківську, грицівсько-колоднянську і воронівсько-терешківську, архів залишався завжди у володінні лінії молодшої, осілої у Воронівці. Інша частина колекцій, після примусової продажу Воронівки, ділила долі мандрівні Людгарда Грохольського, який купував послідовно різні маєтки в Галичині і Росії, після чого їх продавав. Вони були тому по кілька разів паковані і розпаковані, возилися з місця на місце.
Оскільки палац воронівський стояв близько до тракту публічного, з боку в’їзду простягався перед ним лише круглий газон, засаджений низькими кущами.
Парк був закладений від задньої частини будинку і по його боках. Головна алея, обсаджена липами, утворювала півколо, відповідне формі резиденції. Друга алея, перпендикулярна до палацу, вела до найближчого озера.
Окрім лип, у саду воронівському, спочатку з регулярним закладом з підстрижуваними деревами, пізніше типово ландшафтним, росло ще багато тополь італійських, в’язів, берестів, каштанів, ялин, ясенів та білих акацій. Композиційно з парком з’єднувався сад фруктовий.
На не дуже великій відстані від палацу піднімалася мурована, однобанна церква під покровом св. Михайла Архангела, фундації також Франциска Ксаверія Грохольського з 1793 р. Храм цей завершив, однак, лише через кільканадцять років Ян Непомуцен Грохольський. Фасад її прикрашали здвоєні пілястри іонічні. По боках закритого трикутним фронтоном з відливами фронтону стояли кам’яні вази. Будівлю цю накривав гладкий дах двосхилий. Поруч стояла дзвіниця. Від дороги церковний двір відгороджував мурок з парканом.
Роман Афтанази “Історія резиденцій на колишніх окраїнах Речі Посполитої, воєводство брацлавське” Заклад Національний імені Оссолінських Видавництво, Вроцлав 1996
Карта маєтку Адольфа Грохольського у Вінниці в 1858 році
Сигнатура в Краєзнавчому музеї у Вінниці на Україні – КВ11456/ПЛГ1622
