Народився 10 грудня 1936 року в Пухалах. Син Ремігіуша (1888–1965) і Барбари Святопелк-Четвертинської (1900–1970). Одружений (1969) з Магдаленою Фіндейзен (1943). Батько Барбари (1972), Адама (1974), Анни (1976), Яна (1978) і Габріеля (1984). Помер 25 червня 2014 року в Маямі, штат Флорида, похований 31 жовтня 2014 року в Ласках.
Прощання з Влодзімєжем Грохольським
29 травня 1965 року (тобто майже 50 років тому), на Військовому цвинтарі в Ласках ми прощалися з полковником Ремігіушем Грохольським, героєм боротьби за незалежність, батьком синів і дочок, яким він передав приклад життя згідно з девізом: БОГ, ЧЕСТЬ і БАТЬКІВЩИНА, вказуючи як на спосіб мислення, так і на принципи поведінки.
Значущим було входження Полковника до Костелу Святого Хреста у Варшаві. За батьком йшли, за старшинством: Миколай, Барбара, Ремігіан, Міхал, Анна, Ігнацій, Францішек, Влодзімєж, Пьотр і Ельжбета. Це викликало зрозуміле зворушення: деякі вставали з місць, було чути слова визнання…
А коли вони розлетяться, як птахи, по широкому світу, залишиться на них це впізнаване клеймо Батька — своєрідне Esprit de corps. Можна було б тут вигукнути: Станьте до Апелю!
Влодзімєж не мав легкого завдання. Нова Польща не для всіх була опікунською матір’ю, а тим більше дружньою до цінностей, якими нещодавно були просякнуті Польські Доми, серед них Пєтнічани і Стрижавка. Не бачачи необхідності пристосування до малозрозумілих обставин, Влодзімєж перебував у власній, дещо вигаданій реальності, йдучи через життя з цим своїм звабливим усміхом, довірливий і дружній до людей, поспішаючи, коли тільки було потрібно, з допомогою. Зате безкомпромісний у поглядах, стаючи на захист визнаних ідеалів з піднятим забралом — semper fidelis. Таким були колись товариші Мохорта, подібним лицарем здавався зараз Влодзімєж. І важко не помітити в цій поставі, жесті і фантазії, обожнюваного Батька.
Наприкінці перебування у Варшаві, пережив Влодзімєж захоплення Фільмом, входячи в цей світ з властивим Йому захопленням і радістю життя.
Проте своє здійснення знайшов Влодзімєж лише в далеко звідси заснованій родині, даючи власним дітям цінності, які сам колись отримав з питанням: «Хто ти є? Поляк малий…». Передача освяченої працею поколінь традиції є нашим привілеєм, але також і обов’язком водночас. Виконував його Влодзімєж, як це Він — всім собою. До кінця. Але не був, зрештою, в цьому самотній. Стояла біля Нього Магдалена, на рівні віддана найближчим, з материнською турботою захищаючи Їх і підтримуючи. Це цінували всі відвідувачі цього відкритого, гостинного дому, знаходячи в ньому нічим не порушену дружбу і сердечність, атмосферу всепроникної любові. Щоразу, коли стикаюся з таким домінуючим почуттям, завжди повертаюся думкою до «Гімну про любов» св. Павла з 1-го Послання до Коринтян: «Якби я говорив мовами людей і ангелів, а любові б не мав…»
Пєтнічани і Стрижавка минули, ставши Кресовим Memento, польським слідом на згарищах Литви і Русі. На їхньому місці виникають нові гнізда Грохольських, щоправда, вже не з колишнім блиском, але так само стійкі до перипетій і протиріч долі, а понад усе підтримуючи усвідомлення духовного і ментального зв’язку. Цим також якостям завдячує свою магнетичну силу «Краківське», той Genius Loci, де, незважаючи на плин років, кожен має своє місце, а святиня, в якій ми зараз є, стала майже Їхньою домашньою каплицею. Тому саме там, серед родинних спогадів і пам’яток, ми бачилися востаннє.
Якщо правильне порівняння деяких людей до квітів, то Влодзімєж був одним з них. Незмінно сяючий і молодий, з невід’ємним почуттям гумору, випромінюючи ауру позитивного мислення, бадьорість духу і переконання, що Правда і Добро, як атрибути Бога, повинні перемогти. З цим ми пов’язуємо нашу НАДІЮ, сестру ВІРИ І ЛЮБОВІ.
З ними залишишся Влодзімєже в наших думках і в передачах нащадків: з Вірою, Надією і з Любов’ю. Незважаючи на це, як мало можемо тобі сьогодні запропонувати. Може… далеке відлуння Національної Поеми? Згадуючи водночас пам’ять іншого поета, все ще присутнього серед нас о. Яна Твардовського. Адже надзвичайну силу отримує поезія, коли з’єднує те, що минуле, з днем сьогоднішнім, а те, що теперішнє, з очікуваною нами вічністю.
Як мандрівні журавлі над диким островом,
над заклятим палацом пролітаючи навесні
і заклятого хлопця чуючи скаргу голосну,
кожен птах хлопцю одне перо скинув,
Він зробив з них крила і до своїх повернувся.
Виступ Станіслава Ледоховського в Костелі сестер Візиток св. Йосифа Обручника у Варшаві, 31 жовтня 2014 року, з нагоди похорону Влодзімєжа Грохольського в Ласках.
Фототека – Влодзімєж Грохольський
Розмова Малгожати Суботич і Павла Томчика з Лехом і Ярославом Качинськими
Про двох таких..
RZECZPOSPOLITA 15 жовтня 1998 р.
Народилися 18 червня 1949 року. Обидва є докторами права. Лех Качинський придумав формулу Порозуміння Центру, а Ярослав донедавна був президентом цієї партії. Вони обіймали важливі посади в суспільному житті після 1989 року, зокрема Ярослав Качинський був керівником Канцелярії Президента Леха Валенси, а Лех президентом НІК попередньої каденції. Сьогодні один є незалежним депутатом, а інший науковим співробітником Гданського університету.
Вирішимо на початку: хто був Яцеком, а хто Плацеком?
Ярослав Качинський: – Я був Плацеком.
Лех Качинський: – Іноді ми мінялися ролями, і я грав Плацека, а Ярек Яцека.
Це була ваша ідея?
Ярослав: – Не пам’ятаю.
Лех: – Це було тоді, коли я мав піднятися на цей дах.
Ярослав: – Так, це я піднявся, бо Лешек мав страх висоти.
Реалізатори про цю заміну, звичайно, не знали?
Лех і Ярослав: – Знали.
Нібито не могли вас розрізнити.
Ярослав: – Розрізняли нас, бо це ж були люди з досвідченим оком, чутливі на зображення, оператори, режисери.
Лех: – Але звичайні люди нас не розпізнавали.
Як взагалі ви потрапили в цей фільм?
Ярослав: – Був конкурс. Наш дядько Станіслав Мєдза-Томашевський просто вирвав шматок аркуша з зошита, написав наші імена і відправив. А сказав про це, чи зробив сюрприз?
Ярослав: – Не пам’ятаю. Ми тоді дуже цікавилися фільмом, читали рецензії, раділи, коли польські фільми отримували нагороди на фестивалях.
Лех: – Не тільки фільми. Під час радіотрансляцій з матчів легкоатлетичного польського “вундертім” ми обидва отримували лихоманку від хвилювання. Ярослав: – І, звичайно, мріяли зіграти в якомусь фільмі, але ця мрія була дуже абстрактною, як про виграш мільйона в тотолото.
Лех: – Я не пам’ятаю, щоб мріяв, але теж не мав жодних перепон, щоб піти на перші відбори. Це було на Пулаській, в кінозалі. З’явилося понад сімдесят пар близнюків з самої Варшави і околиць. Були навіть дві тройки.
Ярослав: – Такі близнюки з запасним гравцем…
Лех: – З запасними частинами, як ми тоді жартували. На самому початку ми сіли спокійно десь ззаду, а потім до нас підійшов красивий чоловік, потім виявилося, що справжній граф, Влодзімєж Грохольський, один з керівників плану. І він нас пересадив з задніх рядів до першого.
Що спричинило, що саме вас обрали?
Ярослав: – Мені здається, що ми були найнадійнішими кандидатами, через відносно зрілий вік і непогане розуміння.
Лех: – Добре себе заповідали.
Ярослав: – Давали, мабуть, найбільшу гарантію, що це не закінчиться провалом. Як цікавинку можу ще сказати, що нашими конкурентами, з якими ми виграли, були брати Валендзякові.
Лех: – Але це не були останні конкуренти. Останні називалися Губерові.
Вирішила, отже, гарантія, яку давала зрілість?
Ярослав: – Здається, в знімальній групі були різні фракції, в тому числі дуже сильна прихильників братів Губерових. Однак, мабуть, наші 12 років вирішили.
Коли ви дізналися, що саме ви граєте у фільмі?
Лех: – На морі, біля Цетнєва. 26 липня 1961 року. Цю дату пам’ятаю, бо я забобонний. З того часу вважаю цей день добрим, хоча за тридцять років нічого особливого в цей день вже не сталося.
Ярослав: – Ми отримали телеграму, тобто батьки отримали, що запрошують їх для “фіналізації справи”. Пам’ятаю це визначення.
Лех: – Мені здається, що це була “фіналізація гри хлопців у нашому фільмі”, але, можливо, ти маєш рацію.
Ярослав: – Напевно було це слово “фіналізація”.
Хто найбільше радів?
Ярослав: – Обидва тріумфували. Родина теж була задоволена, ніхто не був проти.
Розподіл ролей відбувся без жодної дискусії?
Ярослав: – Не пам’ятаю, як це сталося. Можливо, це почалося ще під час, коли ми тренувалися з бабусею, під час відборів. Ми відтворювали сцени, а бабуся сиділа і оцінювала. Вона давно цікавилася акторством і була вимогливим критиком.
Подейкують, що ви робили на знімальному майданчику різні витівки?
Лех: – Але не на знімальному майданчику… Наприклад, Ярек замкнув керівника виробництва, і ще когось, у його кімнаті. Ця кімната була в менш відвідуваній частині фабрики, і ніхто не чув, як вони кричали.
І що потім?
Лех: – Врешті-решт, він їм відкрив. Вислухав “справедливу критику” і знову їх замкнув.
Де були зйомки?
Ярослав: – Перш за все в Лодзі, але почалося з Леби. Але перш ніж ми потрапили на знімальний майданчик, займалися нашим виглядом. Спочатку головами. З перук нічого не вийшло, тому врешті-решт нам освітлили волосся. І це страшенно боліло.
Чому?
Ярослав: – Через перекис водню. Волосся у нас дуже важко освітлювалося, і потрібно було цей перекис ще “загострювати”.
Лех: – Але я волів це, ніж мати на голові перуку протягом кількох годин на день. Хоча волосся швидко відростало, і потрібно було всю тортуру повторювати.
Ярослав: – Нам також робили веснянки. Займався нами художник-гример пан Шосслер. Додатковою атракцією в Лебі було те, що ми знімали на дюнах, які тоді були полігоном. Там було ще багато уламків після навчань армії Роммеля. І був осел. Але з ним були проблеми, бо всупереч сценарію він зовсім не хотів нас скидати.
Так вас полюбив?
Ярослав: – Це був добрий осел. Його дресирувальник був, натомість, досить дивних звичаїв…
Лех: – “Тресолог”, так наказав до себе звертатися.
Ярослав: – Міг сказати Олені Гросувні, зірці довоєнного польського кіно, яка грала нашу матір, що не виглядає так, як раніше. Потім пояснював, що сказав це “з огородком”. Осел не хотів нас скидати, наказали нам, отже, вбивати йому якийсь клин у пахвину, а він уперся і вже. Як це осел. Врешті-решт ми перескочили через нього.
Лех: – Пам’ятаю, що півень теж не хотів кукурікати.
Ярослав: – Найгіршими були пелікани. Їх зробили зі шкір здертих з гусей, тому не найкраще пахли, всередині мали електричну інсталяцію, яка часто давала збій. І ще лили воду, бо це була сцена бурі. Спочатку холодну, але оскільки не можна лити на дітей холодну воду, то потім почали лити гарячу. Не могли підібрати відповідної температури. Вітер до цієї бурі робили за допомогою пропелера літака. Трохи нас затикало. Це була остання фаза зйомок, поспішна, найменш приємна. Звичайно, найгірше було те, що знову наближалася школа. З пеліканами була ще інша історія. Спочатку вони мали з’їжджати на лінії з четвертого поверху з нами на карку. Мама, звичайно, протестувала, і на пеліканах посадили ляльки.
Каскадерів не було?
Ярослав: – Це була велика висота, і каскадери не впоралися б. Зрештою, в перший раз ці пелікани з ляльками дійсно посипалися. Потім при сцені падіння у воду застосували вже інший метод. Були каскадери, молоді плавці з місцевого клубу.
Яцек і Плацек це принаймні на початку фільму два класичні ананаси, які навіть власну матір трактували мало симпатично. Не мали ви проблем з грою таких ролей?
Ярослав: – “Про двох таких, що вкрали місяць” читала нам вголос Владзя, наша 14-річна господиня, коли ми мали по п’ять років. Ми сміялися, дуже нам подобалася книга. Але коли через сім років ми грали у фільмі, ми вже мали абсолютну дистанцію. Якби нам наказали стріляти, то стріляли б без моргання ока і без відчуття, що це нас стосується. Просто фільм. Хоча з іншого боку, радянських піонерів, напевно, ми не хотіли б грати.
Лех: – Уособлення з роллю не було в найменшій мірі. Якщо ми мали якісь заперечення щодо сценарію, то, наприклад, такі, що в книзі Яцек і Плацек повертаються до Запєцка верхи, а ми у фільмі йшли пішки. Воліли б верхи.
Як виглядали контакти з дорослим світом?
Ярослав: – Дуже милими були режисер Ян Батори і його дружина, яка була режисером монтажу. Він дійсно знав, як поводитися з дітьми. У знімальній групі було багато барвистих людей, натомість не було постатей – кажучи сьогоднішньою бридкою мовою – менських, які теж у цьому світі нерідко трапляються.
Лех: – Більшість ставилася до нас дуже сердечно, але деякі переходили межі доброго смаку. Заступник керівника виробництва, наприклад, будив нас вранці в готелі криками: “Вставайте, вставайте! Бабку за фрак і на Лонкову!”. Бо тоді нами опікувалася бабуся, а на Лонковій була фабрика.
Ярослав: – Зйомки тривали півроку. Протягом усього часу ми мали домашню опіку. Спочатку з нами була мама, потім змінила її бабуся.
І протягом цього часу не було жодних конфліктних ситуацій?
Лех: – Нас не пускали на робоче переглядання сцен. Батори вважав, що взагалі ми не повинні себе переглядати. Раз, здається, тільки нам вдалося потайки потрапити в кабіну оператора.
Ярослав: – Дуже любили грати у футбол. Лешек був дуже добрим воротарем, і коли керівництво фільму дивилося на ці його робінзонади, то були перелякані, що ми поб’ємося. Хотіли, щоб ми у футбол не грали, а ми про це не хотіли чути, бо це був абсолютно незрозумілий замах на нашу свободу. Кожен втрачений день на знімальному майданчику підвищував витрати, а бюджет фільму складав лише сім мільйонів злотих. Для порівняння “Хрестоносці” коштували сорок мільйонів.
Лех: – Коли ми знімали під Лодзю, місцеві менші відправили до нас нашого ровесника з пропозицією, що зламають нам “безболісно” ноги, а ми візьмемо компенсацію і “віддамо” їм тільки кілька грошів.
Якими були акторські гонорари?
Ярослав: – Сорок тисяч на двох. Крім того, мамі віддавали еквівалент зарплати плюс шістдесят три злотих дієти плюс апартаменти в лодзькому Grand Hotel. Ми також мали двох вчителів. Дуже любили, коли на знімальному майданчику були понаднормові години, бо тоді вже не потрібно було вчитися після роботи.
Лех: – Любили блукати по фабриці, в якій було дуже багато цікавих речей. Там закінчували “Пасажирку” Мунка. Пам’ятаю, що просили Олександру Сльонську, щоб показала, що має в кобурі. На жаль, була порожня. Кілька разів підсідав до нашого столика в буфеті Богуміл Кобеля, який був дуже милим, симпатичним і веселим чоловіком. Там також був Марек Кондрат, який паралельно з нами грав у “Історії жовтої чобітки”. Був від нас на рік молодший і теж мешкав у “Grand”, але в звичайній кімнаті. Що нас, мешканців апартаментів, наповнювало зрозумілою гордістю.
Ярослав: – Разом ходили на таку ярмаркову стрільницю неподалік готелю. Як заможних людей, “працюючих зірок”, нас вистачало на багато пострілів. Стріляли якось, навіть непогано. Це викликало серед відвідувачів стрільниці здивування, бо нас загально брали за дівчаток. Ми мали довге, світле волосся. Хлопці тоді таких не носили.
А що це були за руйнування в апартаменті, за які ваша мама мусила заплатити?
Ярослав: Грохольський, двадцятичотирирічний чоловік – хоча сам стверджував, що мав двадцять шість років – був дуже молодіжний. Дванадцятирічний міг з ним подружитися. Збирав стару зброю, не якусь середньовічну, а з часів другої світової війни.
Лех: – Мав вибухові матеріали, димові свічки, тротил у брусках, запалювачі. Приносив тротил до нашої кімнати, підпалював. Нам це дуже подобалося.
Ярослав: – Відомо, що підпалений тротил не вибухає, а лише горить. Якось ми видурили у нього димову свічку і якось так з цікавості почав її терти. І за кілька секунд вся кімната була в густому, липкому димі. На щастя, Грохольський був того дня хворий, лежав у своїй кімнаті, на поверх вище. Збіг у самих трусах і знешкодив цю свічку, розсипаючи її вміст. Пахло це нелюдськи. Мама мусила заплатити за солідне екстра прибирання, полірування і відновлення обгорілих меблів.
Чому ви це зробили?
Ярослав: – Чесно кажучи, не знаю. Звичайно, я не був якимось божевільним, знав, що не можна підпалювати свічку в готелі, мав намір її запалити в якомусь більш відповідному місці. Але перемогла цікавість: “а якщо потру, то що буде?”.
Лех: – Тридцять років пізніше сиджу собі в офісі як заступник голови “Солідарності”. Вбігає Грохольський. Я його впізнав, “доброго дня”, “привіт” привітався. Поговорили хвилинку. Сказав: – Я за секунду ще повернуся. Вийшов і з того часу його не бачив.
Що було потім? Після повернення до школи?
Ярослав: – Нічого. Перефарбувалися назад на темно. І нічого.
Жодних побоювань перед прем’єрою?
Ярослав: – Фільм не мав прем’єри, не було жодної урочистості. Ми були лише в дитячо-молодіжному клубі “Зигзачок” на неофіційній прем’єрі, показі для членів цього клубу.
Лех: – Діти задавали допитливі питання.
Ярослав: – Були дуже вчені. Дуже нас це веселило.
Насправді нічого не змінилося в підході до славних акторів у шкільних лавах?
Лех: – На перший період у сьомому класі ми мали досить середні результати, дуже багато трійок. І тоді вихователь сказав батькові, що це тому, бо ми грали у фільмі.
А не хвалилися ви обідами в SPATiF-і, апартаментом у “Grand”?
Ярослав: – Не оцінили цих досягнень.
Не було читання рецензій з рум’янцем на обличчі?
Ярослав: – Брехав би, якби сказав, що пам’ятаю хоч одну рецензію. Але напевно читав. З Ширлі Темпл нас не порівнювали.
Але вашу гру оцінили позитивно. Чому не стали акторами?
Ярослав: – Ні на секунду не мав наміру бути актором. Якщо в якомусь напрямку нас у родині делікатно спрямовували, то щоб стати науковцями.
Лех: – І було для нас очевидно, що після навчання потрібно зробити докторську.
Ярослав: – Тоді мене захоплювала Атлантида. Хотів бути Шліманом від Атлантиди. Він відкрив Трою, а я мав відкрити Атлантиду.
Лех: – Ще в шостому класі ми отримали пропозицію гри в наступному фільмі. Ми були навіть на пробних зйомках, але лише для того, щоб не піти до школи. Це була “Велика, більша і найбільша”.
Ярослав: – Чергову пропозицію виступити у фільмі отримав телефоном, коли був на четвертому курсі навчання. Потрібен був вісімнадцятирічний. Зовсім не засмутилися тим, що мені вже було двадцять один рік. Переконав їх лише, коли сказав: – Прошу пана, але я маю 166 сантиметрів зросту і 73 кілограми ваги.
Часто трапляється вам переглядати цей фільм?
Лех: – Спеціально на нього не полюємо, але часто є в телебаченні, тоді переглядаємо принаймні шматок.
Пісню, що завершує фільм, співаєте ви самі?
Ярослав: “Я є зух і ти є зух, є нас разом зухів двох”. Співали разом, фальшивими голосами, але потім, звичайно, підклали свої голоси дві акторки.
Співи ваші не дуже підходили?
Лех. – Зовсім не підходили.
ФОТО. МІХАЛ САДОВСЬКИЙ і Яцек і Плацек на знімальному майданчику. ФОТО. СІМЕЙНИЙ АРХІВ