Мій дід, Ян Зайончковський гербу Правдіц (1875-1932), за освітою інженер-механік (навчався в Дерпті), був професійним офіцером царської армії в званні капітана флоту. У 1905 році брав участь у російсько-японській війні. Після відомої морської битви під Цусімою, в якій російський флот зазнав нищівної поразки, потрапив у японський полон. Розповідав, що полонених дуже добре ставилися японці і що вони мали повну свободу пересування, лише повинні були дати слово честі, що не втечуть. У ті часи нікому навіть на думку не спадало, що офіцер може не дотримати слова честі! Після звільнення і повернення до Європи дід незабаром знову вирушив, цього разу з дружиною та дітьми, на Далекий Схід, до Благовіщенська на Амурі. Там пройшло, мабуть, щасливо, кілька наступних років їхнього життя.
З тих років моя мама, яка тоді ще була дитиною, запам’ятала, зокрема, китайців з традиційними косами, які переходили через ріку на російський бік, пропонуючи свої дивні товари, іноді аж липкі від бруду, а також драматичні моменти, коли одного разу будинок був оточений хунхузами, а дід, його ординарець, кухар і кучер, кожен у своєму вікні, відбивали атаку, стріляючи з револьверів. Хунхузы — це місцеві напівдикі розбійницькі банди.
У домі дідуся і бабусі завжди були якісь тварини – величезний сенбернар на ім’я Ральф, нібито врятував життя бабусі, привівши допомогу, коли під час снігової бурі вона застрягла в заметі і майже замерзла на смерть – морози там доходили до 40 градусів! Були також два осли з оригінальними іменами: Сафандула і Файтлапа!
У Благовіщенську сім’я поповнилася п’ятою і шостою дитиною – Яном, який народився в 1910 році, і Генріком, який народився в 1912 році. Дід, який за своєю природою був веселою і життєрадісною людиною, звик у той час розважати старших дітей, тобто Тадзя, Юрка і Вандзю (мою маму), нескінченними розповідями про свої різні пригоди, наприклад, про те, як після потоплення корабля він жив, харчуючись корінням, на безлюдному острові. Якщо я правильно пам’ятаю, там навіть доходило до якихось людожерських практик! Цікаво, що в цих барвистих і стимулюючих дитячу уяву розповідях зазвичай було якесь зерно правди! Повністю вигаданими були натомість казки – треба визнати, що небанальні. Одна з них починалася так: «Були собі два хлопчики – Квек і Мек. Їхній батько займався рубанням дров, а мати – випорюванням знаків з чужих хусточок…»!
Моя мама, яка, мабуть, тоді не відвідувала жодної школи, бо такої просто не було, опанувала, незважаючи на це, дуже швидко мистецтво читання. У коло її читань незабаром потрапила перш за все російська класика: Гоголь, Тургенєв, а особливо – Лермонтов, який назавжди залишився для неї найбільшою літературною любов’ю – маючи років трохи більше десяти, вона вже знала всю його творчість, значну частину – напам’ять! В епоху телебачення та комп’ютерних ігор таке захоплення романтичною поезією важко собі навіть уявити! До речі, мабуть, і тоді мама була певним винятком. Дуже шкода, що в пізніші роки вона не могла повністю розвинути свої літературні здібності. Не маючи змоги розраховувати на допомогу батьків, повністю покладаючись на власні сили в боротьбі з життям, вже у віці сімнадцяти років вона була змушена взяти на себе мало цікаву роботу в офісі. Тільки у вільний час вона могла віддаватися літературним захопленням, перекладаючи – для власного задоволення – улюблені твори як улюбленого Лермонтова, так і інших російських поетів. Я пам’ятаю перекладений мамою зворушливий вірш Єсеніна про зневірену суку, у якої відібрали цуценят! У 30-ті роки, відвідуючи курси французької мови, вона практикувалася в перекладі на цю мову фрагментів польської літератури. Велике визнання в очах французького вчителя отримав, мабуть, її переклад «Паломництва на Ясну Гору» Реймонта, написаного буйним, квітучим стилем молодопольської! Але повертаюся до перерваної теми – моя мама ще дитина і перебуває з батьками на Далекому Сході, а важкий для сім’ї міжвоєнний період – це ще віддалене майбутнє!
У Благовіщенську були, мабуть, дві, привезені з Польщі служниці: Бронка, про яку я ще напишу, і друга, ім’я якої я не пам’ятаю, яка вийшла там заміж і вже не повернулася до Європи. Оригінальним був подарунок, який вона отримала від нареченого: набір черепахових гребенів, мабуть, з кількох десятків штук, різної форми і розміру! Звичайно, цей наречений, простий солдат, ймовірно, поляк або росіянин, отримав перед цим згоду роботодавців, освідчуючись у коханні обраній.
Після повернення з Сибіру сім’я перебувала – мабуть, недовго – у Петербурзі. Вони жили на Невському проспекті, а мама мала нагоду бачити на власні очі проїжджаючого каретою Миколу II! Наступним місцем їхнього перебування була Фінляндія, міста Гельсінкі і Або (тут народилася наймолодша, сьома за рахунком дитина – Ірена), потім вони зупинилися – вже на довше – на острові Оланд, де дід був заступником коменданта гарнізону. Мама тоді вільно говорила шведською і була дружньою з дочками місцевого пастора, з типово скандинавськими іменами: Грета і Свеа.
Подією, яка особливо сильно закарбувалася в її пам’яті, була передчасна, викликана хворобою серця смерть служниці Бронки, дуже близької з сім’єю, особливо з дітьми, ще з часів їхнього перебування на Сибіру. Нібито коні, запряжені в екіпаж, якби відчуваючи, що в домі є померла особа, стали дибки і не хотіли проїжджати повз ганок.
Мама також згадувала візити дружніх з дідом офіцерів, які приїжджали на конях – вишукані, з бездоганними манерами, в білих рукавичках! Місцевість, мабуть, називалася Марієхамн. Коли в 1918 році туди дійшла руйнівна хвиля більшовицької революції, дід, який завжди був дуже добрим для своїх підлеглих, уникнув, на щастя, долі багатьох інших офіцерів, які тоді були вбиті, і повернувся, разом з дружиною і молодшими дітьми, до Польщі. Так закінчилася – не лише в їхньому житті – la belle epoque!
Два старші брати мами, Тадеуш і Юрій, які в той час були в петербурзькому кадетському корпусі, опинилися, можна сказати, в самому центрі циклону. З охопленої пожежею Росії їм вдалося вибратися після багатьох іноді смішних пригод. Наприклад, Тадеуш, не маючи до цього жодної підготовки, нібито дав – і з успіхом – концерт арій оперних для пролетарської публіки, зібраної, а радше загнаної на «концерт» більшовицькими комісарами. До Польщі вони дісталися лише в 1921 році через Константинополь. Додам, що моя мама мала навчатися в інституті для шляхетних панянок (Інститут Благородних Дівиць) і якби не вибух революції, вона, мабуть, стала б випускницею цього шанованого навчального закладу.
Після повернення до Польщі сім’я жила деякий час у Варшаві, на вул. Бельведерській. Дядько Ян Зайончковський пам’ятав, що їхнім сусідом тоді був пізніший міністр Валеріан Славой Складковський, який мав сина того ж віку, що й дядько. Матеріальне становище було тоді надзвичайно важким, і щоб вижити, іноді доводилося позбавлятися цінніших речей. Подібне відбувалося в багатьох інших сім’ях, які, повертаючись з Росії, часто без гроша в кишені, змушені були будувати своє життя в незалежній Польщі з нуля. Ще через роки згадували з усмішкою, як «Генрись продавав Матір Божу» – Генрись – це один з синів Євгенія Ейсмонта, а цей святий образ, мабуть, був однією з останніх речей, які вдалося продати!
Усі ці труднощі повсякденного життя лише в невеликій мірі порушували радісну і повну надії на майбутнє атмосферу, яка панувала в суспільстві після відновлення незалежності в 1918 році. Згадаю лише, що моя мама, яка в принципі ніколи не любила так званих жіночих робіт, на зворотному шляху до Польщі власноруч вишивала на полотні – на хвилі тих патріотичних піднесень – Білого Орла!
У 1920 році дід взяв участь як доброволець у польсько-більшовицькій війні. Останні кілька років життя провів в Остроленці, де працював учителем у Школі Ремесел.
Остроленка, при всіх своїх принадах довоєнного польського містечка, була тоді, кажучи без прикрас, провінційною діркою, і така людина, як мій дід, яка приїхала з «великого світу», не могла залишитися непоміченою. Його соціальні таланти зробили його там дуже популярним, а навіть авторитетним. Коли він помер у 1932 році, похорон мав дуже урочистий характер.
Двадцяті роки, на жаль, не були щасливим періодом у житті сім’ї, яка – перш ніж оселилася наприкінці десятиліття у згаданій Остроленці, де її життя трохи покращилося – змушена була постійно боротися з матеріальними труднощами, а часто навіть з бідністю, оскільки, репатріювавшись у 1918 році до Польщі, вона втратила основу існування, яку раніше складали досить пристойні офіцерські доходи діда. Чи то через вік (йому було майже п’ятдесят років), чи з якихось інших причин, у вільній Польщі дід не знайшов для себе місця у війську і мусив шукати інше джерело доходу для себе і своєї сім’ї. Думаю, що хтось мислячий прагматично, перебуваючи тоді на місці діда, не мав би великих проблем із знаходженням собі добре оплачуваної роботи і досягненням життєвої стабільності. На жаль – мій дід, замість того, щоб використовувати всі свої переваги, а їх було багато: вища освіта, знання мов, високий соціальний статус і широкі зв’язки, займався все новими, абсолютно фантастичними і цілком нереальними планами і підприємствами! До таких можна безперечно віднести хоча б створення, за участю діда, «Морської і Колоніальної Ліги», яка мала вести торгівлю з Африкою і з часом приносити якісь абсолютно колосальні прибутки! Не згадую вже про казино і «надійні» системи, що гарантують високий виграш. Наслідки такої життєвої позиції діда були для його дружини і дітей просто жалюгідними!
Не обійшлося і без більших турбот: глибокою тінню на життя всієї сім’ї лягла важка хвороба і смерть у 1926 році улюбленого сина бабусі, Юрка, який у віці 23 років помер від туберкульозу. Це трагічне подія сталася в Познані, який був черговим, після Варшави, а ще перед Остроленкою, етапом у перегонах сім’ї. Для моєї мами це залишилося назавжди болісним спогадом. Юрко був дуже вдалим дитиною – був, мабуть, найкрасивішим з братів, а що важливіше, відзначався великою, як на свій молодий вік, зрілістю. Його, мабуть, відрізняв вроджений аристократизм, успадкований, можливо, в генах, разом з красою, від французьких предків. Моя бабуся до кінця свого життя, навіть у німецькому трудовому таборі, носила камею з зображенням померлого сина.
У тридцятих роках бабуся, вже як вдова, продовжувала жити (до 1938 року) в Остроленці, маючи при собі двох наймолодших дітей, Генрика та Ірену. Старші вже стали самостійними, а навіть заснували власні сім’ї (Тадеуш і Густав). Хоча отримувана після чоловіка невелика пенсія з трудом і не завжди вистачала на найскромніше утримання, шанована «пані професорова» продовжувала займати в місцевій громаді високу позицію і не лише у власному уявленні, але й в очах оточення вважалася майже «панією», яка здійснювала своєрідний патронат над жінками, які збиралися у неї на кухні, переважно простими, а такими простодушними, що коли радіо транслювало з Ченстохови дзвони церковні, вони ставали на коліна на кухонній підлозі, перейняті набожною благоговінням!
Повернуся зараз у часі до 80-х років XIX століття. Підліток Ян Зайончковський приїжджав тоді на канікули до Мінєвіч на Гродненщині. Цей маєток належав вуйкові Каменським – Яну і Леонії з Сузинів. Як відомо, саме в мінєвіцькому дворі, розташованому мальовничо на березі Німану, проводила літні місяці і писала свою надніманську епопею Оржешкова. Сестра діда, Катерина Роговська, розповідала мені, зокрема, як одного разу її пустотливий брат Янек з’явився перед Оржешковою переодягнений у старого єврея (натхнення – «Меїр Езофович»!), а та – на радість зібраних – не впізналася на містифікації, вступивши з нібито євреєм у серйозну розмову. Нібито авторка «Над Німаном», яка не мала власних дітей, була так зачарована живим інтелектом хлопчика, що навіть хотіла його усиновити!
А ось як свого вуйка Яна Зайончковського запам’ятала Яніна з Рафацьких Варнецька – наведу фрагмент її спогадів: «Наставав 1914 рік. Влітку брат Бронек вже був відправлений до стриїв до Ломжи, батько поїхав службово до Лондона у справі швидких фільтрів, ми решта проводили канікули на Балтиці в знаменитому курорті Паланга. Дуже близько в порту Олександра III мешкав з сім’єю мій улюблений вуй Ян Зайончковський, квінтесенція чарівності і талантів, інженер моряк, колись після Порт-Артура японський полонений. Одного дня ми перегравали на чотири руки якісь старі альбоми салонних шматків. В певний момент вуйкові перестав подобатися звук клавіші «сі». Не роздумуючи довго, розібрав нутрощі піаніно, але на складання назад не вистачило енергії, волів зі мною поплавати. Купалися ми в наших смішних костюмах і було божественно. – Раптом грянула вістка – в о й н а!»
Ян Зайончковський був одружений (шлюб у Львові 1899) з Марією Ейсмонт (1874-1945), дочкою судді Юзефа Ейсмонта гербу Кораб (1817-1899) та Жюльєт де Гійу (померла в 1903 році в Єнакієвому у віці мабуть 63 років). Юзеф Ейсмонт познайомився зі своєю майбутньою дружиною, красивою Жюльєт, на бальному вечорі в Петербурзі. Йому тоді було 38 років, їй – 16!
Батьком Юлії (зберігся її портрет з ок. 1855 р.) був француз Жозеф де Гійу (нар. 1787 у Парижі, пом. 1853 у Петербурзі), музикант-флейтист, професор Паризької консерваторії тощо – його зображення знаходиться в зібраннях Національної бібліотеки Франції. Про матір Юлії знаю лише те, що вона була з дому Дюверд’є і походила з південної Франції (метрики, написані на пергаменті, згоріли в 1944 році, так само як і всі інші сімейні пам’ятки).
Цікавість – той же Жозеф де Гійу, мій прадід, який перебував у Росії з 1830 року, був не лише віртуозом гри на флейті, композитором, критиком і аніматором музичного життя (зокрема, заснував журнал «L’artist Russe»), але також – як говорить сімейна традиція – склав гімн «Боже, царя храни», автором якого офіційно є князь Олексій Федорович Львов – не випадало, щоб творцем національного гімну був іноземець! Інформація, яку я знайшов в Інтернеті, на мою думку, підтверджує – цей сімейний переказ: Гійу був, зокрема, автором лібрето до опери, складеної князем Львовим, «Б’янка та Гвальтьєро», 1844 Дрезден, 1845 Петербург.
Знаю, що мої дідусь і бабуся, тобто Ян Зайончковський і Марія з Ейсмонтів були досить близькими родичами, оскільки Юзеф Ейсмонт, мабуть, був кузеном Августина Сузина.
Марія з Ейсмонтів Зайончковська, моя бабуся, людина за природою делікатна, лагідна і не дуже спритна, не мала легкого життя. Дід, будучи людиною вкрай інтелігентною і освіченою (знав п’ять мов), а також надзвичайно привабливим соціально і загально улюбленим, був одночасно, як я вже писав, абсолютно позбавлений практичного чуття, а часто і найпростішого почуття відповідальності за долю сім’ї. Вся праця виховання семи дітей, і то в умовах постійної зміни місця проживання, лежала на тендітних плечах моєї бабусі. Якби не те, що в царській Росії дуже цінувалося ще походження – дідусі і бабусі належали до вищої категорії шляхти, званої «столбові дворяни» – не знаю, як би склалася їхня доля!
Важко, власне, дивуватися, що після повернення до Польщі в 1918 році дід просто не вмів, при своєму характері, пристосуватися до зовсім нової реальності – адже бідна Польща 20-х років, а дореволюційна Росія були двома зовсім різними світами! Бачу тут певну аналогію до долі російських емігрантів, які, вирвані зі свого середовища і кинуті на Захід, часто піддавалися декласації – зовсім не через відсутність освіти або через незнання мови.
Повертаючись ще до семи дітей моїх дідуся і бабусі, назву, для точності, всіх за іменами. Отже: Тадеуш нар. 1900 Львів; Юрій нар. 1903 Єнакієве; Ванда нар. 1905 Полтава; Густав нар. 1907 Мінськ Мазовецький; Ян нар. 1910 Благовіщенськ; Генріх нар. 1912 Благовіщенськ; Ірена нар. 1917 Або.
Додам також, що маленького Густава, який народився незадовго до від’їзду сім’ї на Далекий Схід, залишили на кілька років під опікою бабусі в Мінську Мазовецькому, не бажаючи його наражати на труднощі такої далекої подорожі. Можливо, на це рішення вплинула також позиція бабусі, Марії Густави з Сузинів Зайончковської, яка, здається, мала досить авторитарний характер. Мабуть, однак, це не було вдале рішення, бо коли через роки вони повернулися з Сибіру і Густав вперше побачив свою матір, зовсім йому не знайому, звертався до неї «прошу пані» і до кінця життя зберіг образу за те, що його тоді залишили.
І ще анекдотичний епізод з життя бабусі: як молода панянка деякий час перебувала – в колі інших панянок – у графині Ледуховської. Та, керуючи їх вихованням, дбала про всебічний розвиток як душі, так і тіла. Це на практиці було досить кумедним і полягало в тому, що ті панянки, виконуючи гімнастичні еволюції, які мали у них виробити грацію рухів, одночасно, щоб не втрачати часу, декламували тексти молитв: «Радуйся, Маріє» – стрибок – «благодаті повна» – нахил вліво, і так далі!
Моя бабуся мала численних братів і сестер:
Владислав Ейсмонт (1857-1917), вбитий методом дефенестрації більшовиками в Одесі, дружина – Ядвіга Завишанка, дочка – Марія (1882-1961) Iv. Антоніова Зайончковська, IIv. Млинарська. Померлий у Нью-Йорку д-р Антоній Зайончковський був зведеним братом мого діда, Фелікс Млинарський натомість це перед війною співтворець грошової реформи, віце-президент Національного банку, делегат Польщі в Лізі Націй, під час окупації – за дорученням лондонського уряду – президент Емісійного банку (відомі «млинари» – окупаційні банкноти!) Мабуть, у 60-х роках були видані його досить обширні спогади. Не хочу хвалитися родинними зв’язками, але додам, що гостем у домі панів Млинарських бував сам князь митрополит Адам Стефан Сапіга, а в акті шлюбу (1902) Марії Ейсмонтівни з Антонієм Зайончковським фігурують такі ось імена свідків: «Юзеф Гінет Пілсудський – ліберал, Ігнацій Дашинський – депутат парламенту»! Не можу тут не згадати також про те, що для нас, тобто для моєї матері, бабусі, тітки Ірени Заруської та для мене, Фелікс Млинарський виявився чоловіком справді опікунським – використовуючи можливості, які давала йому президентура окупаційного Емісійного банку, він визволив нас (говорили «викликав») з трудового табору в Брауншвейгу, куди ми були вивезені з Варшави в перші дні Повстання. Безпосередньо з Німеччини ми потрапили – в жалюгідному стані – до Кракова, де Млинарські прийняли нас під свій дах. Краків тоді ще був під німецькою окупацією, війська радянські увійшли трохи пізніше. Життя йшло відносно нормально (уроки фортепіано тощо) – про нас говорили жартома: «злидні в салоні»! До речі, музика: обдарована прекрасним сопрано Марія (Марилька) з Ейсмонтів Зайончковська, перебуваючи в Америці, вже стояла на порозі великої оперної кар’єри, яку їй передбачала сама Марселина Сембріх-Коханська! Вона навіть мала виступити в Метрополітен Опера в Нью-Йорку. На жаль, смерть першого чоловіка в 1915 році зірвала ці прекрасні мистецькі плани.
Повертаючись до Владислава Ейсмонта – після розлучення з Ядвігою Завишанкою (її другим чоловіком був Ян Мілобендзький) одружився вдруге, цього разу з росіянкою, і мав з нею три дочки, яких після його трагічної смерті вітри революції занесли аж до Японії. Одна з них мала ім’я Галина. Наскільки знаю, протягом короткого часу вони навіть підтримували контакт з родиною свого батька в Польщі. Дальша їхня доля невідома.
Станіслав Ейсмонт, дружина – Олеся (Олександра?) Єлінек пом. 1939, сини: Станіслав, Юзеф, Болеслав, дочка Юлія. В роки окупації контакт урвався і нічого більше про них не знаю!
;
Євгеній Ейсмонт (1858-1925), дружина Марія Срока (1876-1938). Їхні діти: Болеслав, Зофія, Мечислав і Генріх. Євгеній Ейсмонт, тобто так званий «вуй Женьек», на початку XX століття жив разом з сім’єю в Бориславі, а потім, мабуть, у Львові, оскільки саме там у 1930 році народився його онук Януш Ейсмонт, син Болеслава, відомий варшавський художник, на жаль, вже покійний, якого свого часу я заразив пристрастю до вивчення родинних зв’язків. Львівські Ейсмонти підтримували перед війною тісні стосунки зі спорідненою з ними родиною Пірщинських і були частими гостями в розташованих поблизу Львова Пустомитах. Тітка Зофія Глєбовичова деякий час навіть там жила. Її брат Мечислав був професійним офіцером Війська Польського. Коли у 1939 році Львів опинився під радянською окупацією, він, як і інші офіцери, отримав офіційне запрошення з’явитися до влади. Можливо, бажаючи гідно себе представити і справити відповідне враження, він вирушив у призначене місце в парадній формі, з шаблею при боці. Враження, мабуть, справив, але додому вже ніколи не повернувся – так само як відомий йому з Пустомит Фелікс Місевич, зять Ванди Пірщинської, загинув убитий у Катині. Його дружина, вивезена разом з дитиною на схід, мабуть, до Казахстану, повернулася, хоча і після довгих поневірянь, але маленький Єндрусь Ейсмонт не пережив. Був похований на кладовищі польських дітей у Тегерані.
Гелена з Ейсмонтів Завишина (1865-1935), чоловік Ян Завиша, (брат Ядвіги Завишанки), бездітні. Вуй Завиша був, мабуть, класичним типом старопольського шляхтича – трохи марнотратника, а трохи домашнього деспота: сидячи за столом, зазвичай висловлював своє незадоволення таким чином, що хапався за кут скатертини і скидав усе на підлогу! Звик також, як справжній бонвіван, витрачати гроші на коробки цукерок або інші подарунки для захоплюваних ним опереткових артисток!
Сестри вуя Завиши – Вейхертова, Єськова і Чапліцька – поважні матрони у фіолетах, які сиділи на канапі в салоні у Млинарських, викликали певне збентеження не лише у моєї мами, але навіть у самої пані дому, Марильки Млинарської! Тітка Зофія з Зайончковських Яблонська запам’ятала, що у 30-х роках, коли матеріальне становище вуйства Завишів вже, мабуть, було більш ніж скромним, вони, хоча і брали участь у родинних прийомах у Млинарських, але майже не брали участі в розмові і після споживання кави з тістечком безшумно зникали.
Моя мама дуже тепло згадувала свою тітку Гелену Завишину. Розповідала також, що коли в 1918 році вона вперше в житті опинилася у Варшаві і тітка Завишина забрала її на прогулянку до Лазенок, вона в своїй наївності була переконана, що їдуть до якоїсь лазні, щоб прийняти ванну!
Юлія з Ейсмонтів Рафацька (1871-1940), чоловік Броніслав, діти: Броніслав, Казимир (розстріляний німцями у Варшаві 2 серпня 1944) і Яніна. Броніслав Рафацький молодший був професійним офіцером Війська Польського, під час війни пройшов разом з армією Андерса весь бойовий шлях і залишився до смерті на еміграції у Лондоні. Сином Казимира є Януш Рафацький (нар.1936), джазовий музикант, натомість Яніна (1901-1988) – це дружина видатного актора і режисера Януша Варнецького (1895-1970), перед війною директора варшавських театрів, після війни професора PWST і директора Польського Радіо Театру. Однією з його останніх акторських ролей була титульна роль у телевізійному спектаклі «Майстер», з участю, зокрема, Сміаловського, Ханін, Боровського і молодого на той час Гоголєвського. Цей спектакль був свого часу нагороджений багатьма нагородами, також закордонними, і неодноразово потім телебаченням транслювався. Спогади Януша Варнецького були видані у 60-х роках, натомість спогади його дружини, а моєї тітки Яніни, які становлять певний внесок у історію польської інтелігенції на початку ХХ століття в Росії, а також польського театру в міжвоєнний період, я маю в рукописі.
Цікавість: Юлія Рафацька дружила в роки молодості з Марією Кюрі-Склодовською, яка була її подругою з пансіону. У зв’язку з розбіжностями інтересів – припускаю, що Юлію більше цікавили нові капелюшки, ніж нові хімічні елементи – ця дружба, мабуть, не мала великих шансів на виживання!
Ян Ейсмонт, нар. після 1874 року, працював на залізниці, помер молодим від серця і не заснував сім’ї.
Анна Ейсмонтівна, померла у віці 18 років.
Генріх Ейсмонт, помер молодим від карієсу кісток.
Марія Ейсмонтівна, тезка моєї бабусі, мабуть, померла в дитинстві.
Юзефа з Ейсмонтів Яблонська (1876-1952), дружина Броніслава Яблонського гербу Вчеле. Броніслав Яблонський був дядьком Фелікса Яблонського, головного директора добре відомого перед війною жителям Варшави Універмагу Брати Яблонські. Після війни фірма відновила діяльність, але в 1950 році була відібрана у законних власників і націоналізована. Пам’ятаю, що як п’яти- чи шестирічна дитина кілька разів був разом з мамою (яка з родиною Яблонських була дуже дружньою) у великій будівлі фірми на вул. Брацькій. Потім, коли настали гірші часи – і для Яблонських, і для всього суспільства – родинні контакти зовсім припинилися. Однак зовсім недавно натрапив у газеті на згадку, що брати Яблонські (Ян і Томаш, сини Фелікса) розпочали зусилля, спрямовані на повернення родинної власності і що вони на крок від повного успіху (вже вдалося їм повернути кам’яницю на Хмельній 21). Сентиментальні міркування спонукали мене і мою тітку Ірену Заруську – останню, що залишилася в живих з покоління моїх батьків і яка ще пам’ятає довоєнні часи (нар. 1917) – написати листа до братів Яблонських. Лист отримав симпатичний відгук з боку п. Томаша Яблонського, який виявився дуже приємною людиною, тітку Ірену (про яку перед цим не чув!) визнав своєю родичкою, і навіть бажає підтримувати ці відновлені після стількох років родинні зв’язки.
Мій особистий спогад, пов’язаний з особою тітки Юзефи Яблонської, це візит, який моя мама і я здійснили їй наприкінці 40-х років у Кракові. Вона тоді жила в чомусь на зразок будинку опіки. Пам’ятаю ледь-ледь контур її постаті і те, що я отримав подарунок – порожній флакончик від парфумів!
У виданій нещодавно після багатьох років книзі «Універмаг Братів Яблонських – економічний роман» її автор, Фелікс Яблонський, пишучи про свою родину, звертає увагу на певний парадокс: дядько Броніслав, який діяв у соціалістичному русі (був членом SDKPiL, в’язнем Х Павільйону, нарешті – багаторічним засланням), брав одночасно живу участь у родинних з’їздах, а навіть був на них головним промовцем. Хоча більшість учасників цих з’їздів мала, безумовно, погляди з грунту інші, ніж він, нікому це не заважало. Важливим був родинний зв’язок! Вуй Броніслав, якого моя мама знала вже, звичайно, з часів набагато пізніших, мабуть, був людиною голубиного серця, хоча трохи грубим у поводженні. Говорили про нього «Вуйко Крокодил».
На жаль, нічого не знаю про родинне середовище мого прадіда, судді Юзефа Ейсмонта, але припускаю, що саме його родичем мав бути знаменитий «кузен Январій» – особа надзвичайно характерна. Сімейна традиція передала кілька його дотепів. Коли, наприклад, він відвідав одну зі своїх аристократичних тіток, а та, не дуже радіючи візиту, привітала його словами: «Ох, Январій – думала, що хтось кращий…», він блискавично відповів: «кращі – до кращих, а я – до коханої тітоньки!» Той самий Январій нібито мав стати священиком, але відмовився від духовної кар’єри, а свою сутану залишив у церкві, додавши листа до Бога: «Візьми цю сутану, о Боже, Январій у ній ходити не може!»
Перейду тепер до родини діда, Яна Зайончковського. Його батьком був Густав Зайончковський, військовий хірург у званні полковника, а дідом – Антоній Зайончковський, вчитель у Слонімі. Густав Зайончковський, який мав молодо померлу сестру Анелю, був двічі одружений. З Кожуховською (ймовірно, якийсь маєток на Україні) мав сина Антонія (1866-1915), також лікаря, який – репресований за соціалістичну діяльність – мусив тікати до Америки і там помер, а його дружина Марія з Ейсмонтів, дочка Владислава, тоді повернулася з двома дочками до Польщі. Другою дружиною Густава Зайончковського була Марія Густава Сузин, дочка Августина Сузина (1812-1896) і Анджейни Мрозовської. Про останню нічого не знаю, натомість маю генеалогічне дерево Сузинів, яке дав мені багато років тому вже покійний Адам Сузин, музикант, композитор, автор багатьох шкільних співочників. Родина Сузинів, яка, мабуть, походить з князів руських, отримала на початку XVII століття індигенат (герб Рох III) і, мабуть, добре записалася в наших історіях, оскільки дала дві видатні і значущі в історії Польщі постаті: Адама Сузина (1800-1879), філарета, сибіряка, друга Міцкевича (див. III част. «Дзядів») і Павла Сузина (1839-1863), одного з лідерів і героїв повстання 1863 року (див. Конопницька «Як Сузин загинув»). Додам, що в домі панів Сузинів (згаданого Адама) бували – на товариській нозі – навіть Радзивілли (маю фотодокументацію з такої зустрічі у 50-х роках, за участю Кшиштофа Радзивілла).
Щодо моєї прабабці Марії Густави з Сузинів Зайончковської, так званої «тітки Гуці», яка, хоч і була дружиною царського полковника, вела нелегальну соціалістичну діяльність, збереглася анекдота, що коли вона перевозила «бібліотеку» і загрожувала їй особиста ревізія, не втрачаючи впевненості, зверталася до функціонерів Охрани: «Це нахабство! Ревізувати мене, полковникову!! Пашлі вон!» Померла на кораблі, повертаючись з Америки після смерті свого пасинка Антонія Зайончковського.
Діти Густава Зайончковського і Марії Густави Сузин:
Ян Зайончковський, мій Дід.
Катерина Гелена з Зайончковських Роговська (1875-1967), дружина Броніслава. На зламі століть дуже активна в соціалістичному русі – з 1892 року (рік заснування!) належала до ППС. Вийшла з цієї діяльності, мабуть, у момент, коли намагалися втягнути її в підприємства терористичного характеру, такі як, наприклад, кидання бомби у проїжджаючий екіпаж. У міжвоєнний період присвятила себе соціальній роботі, діючи особливо на полі опіки над дітьми. Була, зокрема, ініціаторкою акції «Крапля молока для дитини». Нагороджена перед війною Орденом Polonia Restituta і Хрестом Бойовників Незалежності. Написані нею спогади, до яких я ще не дійшов, знаходяться в архіві якоїсь з наукових установ. Як єдина відома мені особисто представниця покоління моїх дідуся і бабусі, «бабуся Роговська» була для мене справжньою «ковчегом угоди між давніми і новими часами». Дві інші тітки моєї мами, Юзефу Яблонську і Ванду Пірщинську, я познайомився лише мимохідь, оскільки вони не жили у Варшаві. Діти Катерини Роговської це:
– Мечислав Роговський (помер важко поранений у Повстанні), мабуть, висувався на міністра внутрішніх справ у майбутньому польському уряді (звичайно, не комуністичному!),
– Лех Роговський, вбитий німцями у Вільнюсі,
– Яніна з Роговських Дорошевська, авторка багатьох високо цінованих у світі наукових праць, присвячених спеціальній педагогіці, разом з Марією Гжегожевською співтворчиня ПІПС (Державний Інститут Спеціальної Педагогіки), дружина Вітольда Дорошевського, автора монументального Словника Польської Мови. Особа професора Дорошевського і його науковий доробок занадто відомі, щоб про них тут говорити. Не всі, натомість, знають, що в роки, що передували Другій світовій війні, те, що викликало майже сенсацію в широкому колі родини і знайомих, не були досягнення наукові, які вже тоді професор Дорошевський мав на своєму рахунку, але – мотоцикл, який він купив, перебуваючи на якомусь науковому симпозіумі в Детройті! Власне, і сама подорож до Сполучених Штатів була в ті, віддалені вже часи, великим елементом!
Ванда з Зайончковських Пірщинська, маєток якої Пустомити (кілька кілометрів на південь від Львова) не раз згадувала моя мама. Нині це 20-тисячне містечко, але перед війною Пустомити, мабуть, мали сільський характер, оскільки в день іменин до двору приїжджала делегація населення, щоб привітати «пані господиню». Чоловік однієї з дочок Ванди Пірщинської, Фелікс Місевич, був льотчиком і, мабуть (хоча особисто я б це радше відніс до байок), свою галантність до дам виражав тим, що пролітаючи над дворовим парком, скидав вниз коробки цукерок! Прекрасні це були часи, шкода тільки, що не всі в Польщі тоді купалися в таких достатках. Мати мого батька, Пауліна з Ксєжопольських Вонсівська, бажаючи пригостити його, як наймолодшого, яйцем (невідомо: на твердо чи на м’яко?), робила це потай, щоб іншим дітям не було прикро, що нічого не отримали!
Повертаюся до родини мами – мабуть, з часів соціалістичної діяльності «тітки Гуці», а потім її дочки Катерини Гелени Роговської, датується знайомство нашої родини з Юзефом Пілсудським. Як мені розповідали, перебуваючи одного разу у моїх дідуся і бабусі, він задав кількарічному тоді Тадеушу, старшому братові мами, сакраментальне питання: «ким би ти хотів стати, коли виростеш?», а той відповів: «королем Польщі». Пілсудський усміхнувся і прокоментував: «о, ти робиш мені конкуренцію!» А був це лише рік, можливо, 1903-4! Через тридцять років той же Пілсудський (людина, як відомо, великої скромності) забирав у Сулейовку на прогулянку маленьких дочок того ж Тадеуша Зайончковського (у Сулейовку мали віллу вуйство Броніслав і Юзефа Яблонські).
Звичайно, цікаві, і це не лише для мене, історії родини Каменських гербу Шлеповрон, власників маєтку Мінєвічі поблизу Гродна, описані, зокрема, пані Барбарою Вахович у розділі, присвяченому Оржешковій (не пам’ятаю зараз назви всього – книга, мабуть, на селі). Отже, Ян Каменський (1827-1896), одружений з Леонією Сузинівною, рідною сестрою «тітки Гуці», був за участь у повстанні засуджений на Сибір. З заслання повернувся лише через двадцять кілька років. (збереглася відтворена іноді в підручниках фотографія Яна Каменського в одязі заслання). У цей час кураторство над маєтком взяли на себе царські влади, які погодилися на те, щоб Оржешкова, не лише дружня, але навіть споріднена через матір з родиною Каменських, могла приїжджати до Мінєвіч і в сільській тиші віддаватися літературній творчості. Саме в Мінєвічах у 80-х роках писалося «Над Німаном» (не дуже улюблена учнями література, а шкода!). Прототипом постаті Андрія, а частково і Бенедикта Корчинського, був не хто інший, як добре відомий авторці Ян Каменський, а ідею солідаризму соціального, викладену в романі, реалізувала у власному житті дочка пана Каменського, вийшовши заміж за шляхтича загородового Клеменса Стжальковського. Про те, наскільки живою була ця ідея ще для покоління моєї двоюрідної бабусі, Катерини Гелени Роговської («тітки Кіці»), свідчить, наприклад, те, як через роки вона прокоментувала в якійсь розмові шлюб моєї мами (р.1940) з людиною, батько якої був, зрештою, з зовсім іншого середовища: «Яка шляхетність! Вийшла заміж за людину прямо з села! Без жодної освіти!» І насправді не було в цих дещо екзальтованих словах навіть тіні іронії, а лише щире захоплення і визнання. До речі, мій батько, стаючи на шлюбний килим, вже був після навчання і давно обертався в інтелігентському середовищі!
Трагічними були подальші долі власників Мінєвіч: після вступу більшовиків сивий вже тоді Клеменс Стжальковський і його син Казимир (нар. 1905, ровесник моєї мами) загинули жорстоко вбиті одурманеними радянською пропагандою жителями сусіднього з двором білоруського села (1940). Коли, в свою чергу, після вигнання більшовиків Гродненщину зайняли німці і розпочали розслідування для встановлення винних у злочині, дружина Казимира, Ганна з Буковецьких гербу Дрогослав (її мати – Леонія Сузинівна, дочка Циріака і Роксолани Родзевич-Біллевич), не погодилася на вказівку осіб, відповідальних за смерть чоловіка. Переживши під черговою радянською окупацією кількарічну гекатомбу, повернулася разом з дітьми до Польщі лише в 1953 році, а що є майже кумедним, гроші на подорож отримала від своїх сусідів, білоруських селян, які, керуючись співчуттям до вдови, а можливо, і докорами сумління, організували на цю мету збірку!
На кінець повернуся ще в моїх розповідях на понад сто років: згаданий Циріак Сузин, брат мого прадіда Августина, мабуть наймолодший з братів і сестер, будучи ще схильним до дурних витівок підлітком, допустився неймовірного на ті часи вчинку – рідну бабусю, коли вона нахилилася, щоб поправити вогонь у каміні, ущипнув зненацька в ту частину тіла, яка в той момент була найбільш експонована. Батько виніс йому покарання, адекватне провині: вигнав з дому – раз і назавжди, без права повернення. Прийняв його до себе і виховав вже «на своєму» старший брат!