Міцкевич у Римі
Перший візит Міцкевича до Риму відбувся в період з 18 листопада 1829 до 20 квітня 1831 року. Міцкевич завжди мав особливий сентимент до Італії. Як романтичний поет, він мріяв про Італію, відчував, що і він повинен пізнати країну, яка надихнула Гете і Байрона. Як вихованець класичного ліцею, випускник класичної філології та вчитель латини та грецької в Каунасі, він прагнув з юних років побачити руїни стародавнього Риму. Незадовго до Різдва 1851 року він зізнався доньці Марії, яка перебувала в столиці Папської держави:
“Моя Марійко. Мені приємно, що Рим тебе трохи зворушив /…/ Рим досі є найвеличнішою річчю на землі. Мало кому вдалося побувати в Римі; я в молодості ледве про це мріяв. За моїх часів це було важко (з Новогрудка), як сьогодні з землі на місяць. Ти не повіриш, як ми за цим тужили, читаючи Лівія, Светонія і Тацита. Тоді ще у нас навчали за приписами колишньої Речі Посполитої; ми жили в ній і в Римі. Ти вже в інші часи прийшла, але Рим той самий залишився і нічого його не замінило на землі досі. /…/ Про християнський Рим потім тобі напишу. /…/ Франція досі наслідує язичницький Рим, але зрівнятися з ним не може. Ти бачила Париж і бачиш, який він малий поруч з Римом.”
Вже у квітні 1828 року він малював у Росії туманні плани в листі до Томаша Зана:
“На літо маю різні плани: на Кавказ чи до Криму? Іноді й Оренбург мене розважає, іноді сняться Італія. … Все це ще в голові змішане і до виконання важке.”
Апеннінський півострів був метою його подорожі з першої миті, коли вона стала ймовірною і можливою. Він писав до Одиця з Петербурга 24 квітня 1829 року:
“За кілька тижнів, для поліпшення здоров’я за кордон виїжджаю, за ласкавим Й. В. Милостивим для мене дозволом. /…/ О, якби ми разом Італію відвідали!”
Про те, що це було реалізацією мрій не тільки його, але і близьких йому друзів, свідчить згадка в листі Марії Шимановської, написаному після повернення з петербурзького порту, де вона розминулася з відпливаючим Міцкевичем:
“Будь здоровий, щасливий. Мені тепліше буде, як дізнаюся, що ти в Італії. Твоє добро є нашим, наші серця твоєю власністю.”
З Берліна (12.06.1829 р.) повідомляв Тадеуша Булгарина:
“Поспішаю до Італії.”
До Миколая Малиновського писав 23.06.1829 р. з тієї ж пруської столиці:
“Мене і здоров’я стан, і власне бажання до Італії сильно приваблює.”
В середині липня писав до Малевського:
“З Дрездена виїжджаю до Мюнхена, звідки далі до Італії прямую.”
Поспішав до ідеалізованої альпійської Аркадії нетерпляче.
З Цюріха 19 вересня скаржився Леонарду Ходзьке:
“Пізно і в негоду поспішаю до Риму.”
Після приїзду на зламі листопада і грудня зізнався Малевському:
“Рим мене заглушив і купол С. Петра накрив всі італійські пам’ятки /…/. Після Риму відпаде назавжди бажання колекції статуй і картин оглядати, а те, що з ентузіазмом раніше бачив, пригадується з деяким соромом.”
Правду кажучи, ця перша надтибрська зима в недогрітій кімнаті на Via dell’Orso 35 мало не закінчилася отруєнням чадним газом. Ентузіазм, однак, брав гору над розчаруванням, коли на початку лютого 1830 р. змучений поганою погодою втішав друга і майбутнього швагра – Малевського, який залишився в Петербурзі:
“Дотеперішнє перебування в Римі не таке заздрісне, як здавалося. Клімат мучить нас жахливо. /…/ Два місяці сиджу зашитий в кафтан, халат і плащ. Виходячи тільки, легше одягаюся. /…/ Холод так мене деморалізував, що муза заснула, а руки з-під плаща висунути не смію і тепер пишучи в пальці дмухаю.”
Пізньою ж весною, після повернення з Неаполя, закоханий і щасливий повідомляв 23.06.1830 Домейці:
“Я знову в Римі. Ледве не ніжніше його привітав, ніж при першому прибутті. З усіх закордонних міст Рим один міг би мене назавжди затримати, бо саме місто без людей на багато років надає предметів, розваги і науки. Моє становище з багатьох поглядів здається бути гідним заздрості. Коли люльки палити, чи карнавал у Неаполі, чи в Римі провести, чи на зиму до Парижа або Лондона їхати – можна б нас класти в рівні з удільними князями, яких тут стільки блукає. Маю при цьому щасливий талант не думати про завтра і ніхто мене не переконає, щоб я не був великим паном, поки маю в кишені наполеондори.”
У тому ж панському тоні, очікуючи на святкування Петра і Павла, чотири дні пізніше заявляв Малевському:
“Від кількох днів я в коханому Римі, з насолодою на величних площах дихаю після бруду неаполітанського і сицилійського. Залишуся бачити благословення папи, найвеличнішу на землі церемонію і феєрверк Св. Ангела, потім рушаю на Геную і Мілан до Швейцарії, яку відвідаю пішки. Звідти, мабуть, повернуся до Риму, на зиму може вирушу до Парижа. Залежить це від обставин, про які потім напишу.”
Восени, після повернення зі Швейцарії, за десять днів до вибуху повстання писав до Петербурга:
“На Парму, Анкону, Лорет приїжджаю знову зимувати в Римі, якщо можна назвати зимою – найкрасивішу досі триваючу весну. /…/ Моє життя в Римі починається по-минулорічному, але тепер більше домашнє і тихе.”
Апогею досягнув той ідеалізований образ Італії в написаній у червні 1830 р. у Неаполі парафразі Гете Kennst du das Land. Пригадуючи образи Палатину, Ватикану і Поццуолі (бо, мабуть, не Везувію), не вагався сказати:
Там був мій рай, поки ти зі мною була! /…/
Тут був би рай, якби ти зі мною була!
Тим часом остаточно розвіялися матримоніальні мрії, тим самим поглибилася духовна криза. У перших днях лютого приступив після довгого періоду до сповіді. Зміцнилася його дружба з отцем Станіславом Холоєвським, посилилися зв’язки з єзуїтами, з о. Раймундом Бжозовським і о. Алоїзом Ландесом з Collegium Germanicum. Може дійсно відчув тоді покликання до духовного стану. Ще 4.04.1831 р. самотній і сильно пригнічений ситуацією в Польщі зітхнув до брата Франциска:
“Всю осінь провів у Римі, який люблю як другу батьківщину і звідки сумно мені буде виїхати.”
Покидаючи Вічне Місто два тижні пізніше – як вважав – назавжди, зізнався Штатлеру:
“А все ж мені шкода Риму; сумно думати, що, мабуть, вже його більше не побачу.”
Виїхав до Парижа, потім через Франкфурт дістався в Познанське. До повстання не пішов, а після його падіння знову опинився в Дрездені. У березні 1832 року над Лабою думав цілком серйозно про повернення над Тибр, про що свідчить хоча б лист Йозефової Бнінської з Познанського, яка писала до нього з жалем:
“Згадував Грабовський, що тільки на пару тижнів їдеш до Дрездена, що думаєш осісти в Італії, нехай це не буде назавжди.”
На жаль, політична ситуація як в Австрії, так і на Апеннінському півострові, антипапське повстання болонське, яким керував ген. Йозеф Грабінський, а особливо тиск Росії на Григорія XVI Капелларі не дозволяли про це мріяти. Писав до Юлії з Грохольських Ржевуської, дружини гр. Генрика, яка вже перебувала в Римі:
“До Італії мав велике бажання, бо мені інші країни, особливо Франція, дуже набридли; але є труднощі численні і важкі до подолання. Живу отже без завтра.”
Про Італію буде думати відтоді з меланхолією і зростаючою тугою, майже як про рідну Литву, з не меншим сентиментом, хоча змішаним з іншого роду повагою.
Незадовго до виїзду до Лозанни (4.06.1839 р.) щиро заявив Погодіну і Шевирьову:
Не хотів би жити в Парижі. Хіба що в Італії, там ще можна творити.”
Рим залишився в його пам’яті багаторазовим Вільнюсом, містом науки і віри, мистецтва, знань і любові.
Анджей Літворня
Інформаційний бюлетень “Polonia Włoska” номер 3/98