Подорож – Чарльз Меррілл

Подорож

Варшава, 1957 р.

Я хотів би дізнатися, як людський дух може вижити в тоталітаризмі”. “Я найбагатша людина в Польщі. Я батько десятьох дітей, з яких жодне не загинуло під час війни” (Ремігіуш Грохольський) Ці речення, в перекладі на французьку, повинні отримати якусь нагороду. [с. 102]

(…) Полковник Грохольський запросив мене до своєї квартири, повної старих меблів, що походили з набагато більшого будинку. Це був прямий, з аристократичною зовнішністю пан під сімдесят, явно звиклий приймати гостей в розкішних інтер’єрах. Господиня дому, що залишалася в тіні – на її плечах лежав тягар підтримки цієї елегантності – подала нам маленькі чашки кави. Хто я? – вчитель, письменник, відвідував Польщу перед війною, був солдатом на східному фронті. Полковник мав того дня трохи вільного часу. Він міг би показати мені місто.

Пруст – міщанин за походженням – був вражений, зустрічаючи аристократів, чиї імена належали до історії Франції. Історія полковника Грохольського була історією Польщі. З цього балкона брат його діда кинув на початку січневого повстання бомбу в російського намісника. Біля вулиці стояла каплиця на пам’ять знайомого мого співрозмовника – поручника Збігнєва Щепанського (ми зустрічали такі каплиці майже на кожному перехресті: кілька свічок, пучок сухих червоних гвоздик, картонка з ім’ям, дата 1944, вік 23 роки, і якісь слова про гітлерівських загарбників). Далі в цьому напрямку, за зламаними уламками зруйнованих будинків, в одній з підвалів Старого міста пані Грохольська керувала пунктом перев’язки, а допомагав їй ефіоп з Афін. Кузен переплив Віслу вночі з планом німецьких позицій, але Совєти все одно нічого не зробили, а про плавця зникли всі сліди. Так, він мав маєток на Поділлі за східним кордоном, а коли почалася війна, поїхав до свого полку. Командував батальйоном партизанів на схід від Львова – на польській Україні – але в момент вибуху Повстання був у Варшаві. Його загін був останнім, який здався.

Чи наступного дня я хотів би відвідати Заклад для Сліпих у Ласках, на захід від Варшави? Полковник представив мене водієві автобуса: хоча й американець, але розумний і доброзичливий, був солдатом. Потім показав своє посвідчення юнакові, що сидів на місці для інваліда війни, який з повагою поступився йому місцем. Коли ми йшли через березовий гай – Ласки – полковник цитував слова Міцкевича про Польщу – Христа народів – яка в нагороду за свої страждання могла просити Бога про викуплення росіян. Партизани боролися в цьому лісі під час того страшного літа 1944 року, а полковник відправив свою дочку Анну – хто б підозрював одинадцятирічну дівчинку в перевезенні документів під одягом? – як зв’язкову. Дівчинка була поранена, але вижила (…) [сс. 103, 104]

(…) Тим не менш, тієї весни квитки на всі вистави “Чекаючи на Ґодо” Беккета були розпродані. Ця п’єса – претензійна, порожня, нудна – ніколи не промовляла до мене, але для польської аудиторії була зворушливою. Беккетівська візія життя – двох загублених бродяг на пустирі сцени, які чекають на когось, хто ніколи не прийде – була цілком чесним образом світу, який глядачі знали, тож дивилися цю виставу зі сльозами на очах.

Полковник Грохольський, як колись запросив би мене на тиждень чи на місяць до свого маєтку на Поділлі, так тепер наполягав, щоб я відвідував його, коли зможу. У заповненій меблями квартирі, що знаходилася на території Університету (де легко було загубитися) при Краківському Передмісті, завжди знаходилося достатньо місця на матрац для когось із десяти дітей (я знайомився з ними по черзі: олімпійська чемпіонка з лижного спорту, амант – завойовник жіночих сердець, хлопець з вироком за валютний злочин, історик мистецтва і т.д., і т.д.), для кузена, для друзів друзів.

Після занадто довгого спілкування на відстані з французами в Парижі я був зворушений, чуючи позбавлені скарг, відкриті відповіді графа Реміся – першого аристократа, якого я зустрів у житті, ігноруючого нові правила року 1917, а можливо навіть 1789. Він сидів у багатьох в’язницях, але був вільний. Не мав грошей, але завжди щось знаходилося – його костюм був від родича з Бельгії. Оренда в Польщі була низькою. Комуністи – це корумповані простолюдини, але він їх не боявся. Найбільше йому не вистачало його коней. У кожній кімнаті у нього були їхні малюнки (деякі власного авторства), фотографії та картини.

Я здогадався з плаката, що Цирульник севільський – це Barber of Seville, тож запросив до театру Полковника, його дружину та колишню зв’язкову Анну – красиву студентку АСП, в яку я відразу закохався. Вистава була блискучою (двоповерхові декорації дозволяли на швидкі зміни дії), старший пан був у захваті, що я заповнюю голову у Россіні, а не пропагандистським нісенітницям (…) [сс. 105, 106]

Варшава, 1960 р.

(…) Ми зробили дружній візит до пана Грохольського – Мері звернула особливу увагу на те, наскільки аристократичні звички Полковника залежать від практичних навичок господині дому, чиї зношені руки і милий, втомлений усміх вона запам’ятала.

Я представив дружині Анну, яка щойно повернулася після річного перебування з Парижа. (…) Мене ж вразив так сильно голод до знань Анни і її бажання вирватися з замкнення, що я відкрив на її ім’я рахунок, на який вніс ті нелегальні франки. Перш ніж вона могла скористатися ним, франки кілька разів девальвували, але все одно на польські умови це була значна сума.

Паспорти не видавало МЗС, в якому сховалося надто багато ненадійних лібералів, але МВС, тобто міліція. Звичайно, єдина причина, з якої якийсь американець може фінансувати таку поїздку молодій жінці, це бажання проституції її або вербування до ЦРУ.

В результаті Анні неохоче вручили паспорт після року допитів на міліції (якщо за довгі, щотижневі розмови з такою жінкою як Анна людині ще й платять…)

Гроші були правильно вкладені. Рік у Парижі після всього життя у Варшаві – це радість, яку треба вміти уявити: людина супроводжує в думках цю молоду жінку в її паломництві вздовж Сени в напрямку Нотр-Дам під простором неба, принесеним рікою, коли дивиться на водяні лілії Моне в Оранжері, або просто сидить у кав’ярні з новим знайомим, де вбирає всі принади і задоволення, які пропонує Париж – кожна деталь, побачена свіжим оком, без рутини. Щоб втекти від Історії. “З чотирьох моїх прадідів – почула я від неї багато років потому – троє померли на Сибіру, один захворів після звільнення з Дахау”. Як зауважив якийсь з друзів, однією з причин старопанянства Анни було те, що занадто багато хлопців, серед яких вона могла б знайти чоловіка, були вбиті в Повстанні. Париж уникнув історії – капітулював без жодного пострілу в 1940 році, а коли німці втекли в 1944, був залишений собі, щоб запропонувати світу свої революційні гасла: Безпека, Свобода, Зручність. Нічого.

Після повернення до Польщі кожен мандрівник повинен був однак з’явитися на чергові допити, цього разу з двома офіцерами. Відомий вже слідчий задавав питання про факти: “Яких поляків ви зустрічали? Про що розмовляли? Які книги ви читали? Нехай ви запишете місячні витрати. Звідки походять ці 10 тисяч франків?” Другий же не спускав з неї очей: “Чому ви моргнули? Що означає ця усмішка?” (…) [сс. 113, 114]

У пошуках тем для розмови з цією чарівною молодою жінкою (Анною Грохольською – HKG) перший міліціонер розповів їй про свою родину, про дуже, дуже численні інтереси сина. Тож коли Анна повернулася з Парижа, привезла хлопчику іграшку – пожежну машину. Міліціонера це вразило. Багато людей давали йому хабарі, але ніхто ніколи не давав йому подарунка. Анна успадкувала від батька стоїчне ставлення до поліції. “Вони знають, що я про них думаю. Я не порушую жодного закону. Якщо хочуть мене заарештувати, це їхня справа.” Дружина Яцека Вожняковського, Майя, гірко жалкувала про тисячі годин, проведених у Кракові в чергах, годин, які відбирала у своїх дітей, тоді як для Анни це були спокійні моменти, коли вона могла читати або молитися. Відчувала внутрішній спокій, не боялася – я це відчував – і знайшла цікаву роботу, малюючи в положенні лежачи на спині – як Мікеланджело – високо на риштуваннях, стелі підданих реставрації церков або ліплячи на Старому Місті три голуби на порталі – деталь, що захоплює око.

Полковник попросив нас, щоб ми відвезли його і дружину до їхнього колишнього маєтку під Варшавою. Йому було важливо показати нам будинки, які подарував перед війною своїм працівникам. “Якби тільки більше людей з нашої сфери зробили те саме! Жодна жінка не вибере комунізм, якщо має дім і сад. [сс. 115, 116]

Варшава, 1968 р.

Коли я дістався до воріт університету, на території якого знаходилася квартира Грохольських (Полковника вже не було кілька років), охоронець у сталевому шоломі, з автоматом через плече, вимагав мій паспорт.

Деталі я дізнався вже вдома від Анни (вже професійного історика мистецтва), її родичів і друзів. [с. 120]

Варшава, 1989 р.

У листопаді о третій вже темно, коли я дістаюся до квартири Грохольських на Краківському Передмісті під номером 30; на кухні, як завжди, кишать родичі і знайомі, терплячою господинею є молодша дочка Яцека (Вожняковського – HKG), Анна, яку я познайомив чверть століття тому як маленьку дівчинку, з галасливими синами і мовчазним чоловіком, наймолодшим сином полковника Грохольського і директором Закладу для Сліпих у Ласках. Американці тримають дистанцію, воліють не давати і не отримувати занадто багато, але тут я мушу грати роль Доброго Пана Кароля – активно брати участь у церемоніях вітання, приймати з вдячністю важкі, надто дорогі альбоми. Показують мені старі сімейні фільми, природно, присвячені головним чином Полковнику і літнім дням у маєтку на Поділлі. Тітки в капелюхах, чоловіки в кавалерійських мундирах; світ, де коні були Красивіші від жінок, що стояли в тіні в довгих, білих сукнях; для мене – моралізуючого історика – світ каст, релігії і смерті. [сс. 142, 143]

Варшава, 1990 р.

(…) У моєму бюджеті є гроші на одну ніч у Варшаві перед відльотом до Оксфорда і додому – один візит на Краківське Передмістя під номером 30. Генрік і Стефан вже більші і більш цивілізовані: для Пана Кароля один тягне смичком по своїй віолончелі, другий грає на піаніно (…) [с. 145]

Варшава, 1993 р.

(…) День у Варшаві я проводжу з Анною, молодшою дочкою Яцека Вожняковського і дружиною наймолодшого сина полковника Грохольського (…) Відвідуємо державну школу її синів (ППСМ №. 1 ім. Еміля Млинарського у Варшаві – HKG), про яку вона говорить з повагою. Для американця щось особливе – зустріч із черницею – знайомою Анни, яка навчає хлопців релігії (…) Йдемо забрати синів Анни після репетиції хору в парафіяльній церкві (насправді це стосується Архікатедри св. Яна на Старому Місті і хору “Cantores Minores”). Генріка захоплює історія, Стефана спорт – стане багатим спортсменом, щоб підтримувати на старість батьків.

Все своє життя хлопці жили (і живуть HKG) у цій одній квартирі, яка належала їхнім дідусям і яка здається оазою порядку, повною спокою і серйозності, де – як я спостерігав – не з’являються напруження, окрім питання оплати рахунків цього місяця. Вже 45 років не було війни. Нікого з них не заарештовували. Перша дружина Петра померла під час пологів. Дочка з того шлюбу ледь не загинула в автомобільній аварії. Таке життя – але Історія не кинула тіні на хлопців. [сс. 366, 367]

На основі:
“Подорож”
Чарльз Меррілл
Видавництво ЗНАК Краків 1996