Про Яцека Возняковського та історію його родини, Возняковських і Павліковських, про шляхту, про Дім Під Ялинами в Закопаному, а також про “Тигодник Повшехний”
У закопанському Домі Під Ялинами, одному з найкрасивіших будівель архітектури Підгалля, незабаром стихне гул салону, який приймав найвидатніших постатей політики та культури Другої Речі Посполитої. Двір у Хорзелеві незабаром перейде під управління німецького адміністратора, в офіцині на другому поверсі оселиться німецький генерал, решта приміщень у домі та в чотирикутниках буде переповнена виселенцями з Познанського, а в оранжереї, під прикриттям пальм і фікусів, знайде притулок єврейська родина. Залишений двір у Медиці розберуть дощенту, цеглина за цеглиною, місцеві селяни. А повнокровні коні, гордість стайні у Відзові, бігатимуть у німецьких барвах на львівському іподромі, доки їх не погонить на захід Червона Армія, яка надійде впевненим кроком, хоч і в дірявих черевиках, на шляху до підкорення Берліна. Але наразі, влітку 1939 року, цього всього ніхто ще не очікує.
Двір у Незалежній
Яцека Возняковського, юнака з бездоганними манерами, постійно коригованими різними тітками та дядьками, ретельно вивченого мовам гувернантками, так званими мадемуазельками, які прибули з Бельгії та Швейцарії, захопленого вершника, який сідав на благородних коней з батьківської стайні, родина призначила спадкоємцем різних родинних маєтків.
Турбувалися про невеликий інтерес Яцека до життя в селі, а ще більше його надмірний потяг до книг і картин, тому під час родинних зустрічей обговорювали можливість, що майбутній спадкоємець опиниться в дипломатії. Такий варіант здавався молодому паничу гідним розгляду.
– Ще перед матури Юзеф Чапський, друг наших друзів і родичів, завів зі мною принципову розмову, – згадує сьогодні професор Яцек Возняковський. – Я виклав йому свою тодішню ідеологію, абсолютно ідіотичну, що навчання для мене чиста розвага, а моє справжнє бажання – замкнутися в слоновій вежі і там роздумувати і писати. Чапський сказав з явним співчуттям у голосі: “З такими поглядами і кількома мовами ви чудово підходите на посла”.
Якби тоді сказали молодому Яцеку, що про шляхту незабаром говоритимуть у минулому часі, засуджуючи, то, напевно, він не зміг би собі цього уявити. Адже – так, мабуть, вважав – на цьому шарі лежить значна міра відповідальності за національну культуру, за освіту, за плекання цінностей, без яких світ неминуче мав би звалитися. Достатньо було заглибитися в історію предків, хоча б лише по лінії тих найбільш відомих, Павліковських з Медики, які з любові до батьківщини не тільки боролися за незалежність і змовлялися, але й засновували бібліотеки, видавництва, сади і ліги охорони природи.
Бажана незалежність принесла, однак, шляхті багато розчарувань. Вони втратили політичне значення, а прийнята Сеймом Другої Речі Посполитої в 1919 році ухвала про аграрну реформу – хоча пізніше пом’якшена і впроваджувалася в життя дуже обережно – суттєво похитнула їх економічну позицію, доводячи багато шляхетських господарств до краю руїни.
Шимон Рудницький у книзі “Польська шляхта у ХХ столітті”, пишучи, що після ухвалення аграрної реформи серед шляхти запанувало пригнічення і нервозність, цитує деякі їх висловлювання: “Вже краще було під розділами”, “знищення шляхетського шару”, “траур шляхетського світу”, “живцем поховані”.
– До кінця першої світової війни більшість шляхти боролася за незалежність – пояснює Возняковський – а коли вона була відновлена, то вже не було особливо за що боротися, а стан володіння скорочувався, добра і майно треба було поступово розпродавати. У цьому середовищі, в якому я виріс, переважала, однак, радість і гордість, що можна служити в польському війську, що на міжнародних виставках є стенди польських художників, що відбувається демократизація суспільства. Панувало одночасно відчуття величезної економічної тяготи. Постійною темою розмов стали борги, кредити, парцеляція, ціни на продукти харчування, непропорційно низькі в порівнянні з промисловими товарами. Пам’ятаю багато випадків невдалих спроб переключитися на млинарську або лісопильну промисловість, які через неможливість сплати взятих кредитів закінчувалися банкрутством цілих родин.
Медика, величезне, дотепер чудово процвітаюче господарство родини матері Яцека Возняковського, у міжвоєнному двадцятиріччі почала сильно занепадати.
Марія Домбровська, у виданому в 1936 році есе “Роздоріжжя. Дослідження на тему сільських питань”, де вона заявила себе як рішуча прихильниця аграрної реформи, описувала також духовну кризу польської шляхти: “Польський двір дуже мало вже чим і на село, і на місто випромінює. А якщо хтось з цієї сфери випромінює, то ті, хто з різних причин відмовилися від землеволодіння і знайшли собі інші сфери творчої роботи”.
Молодий Вітольд Гомбрович бачив свій клас ще гостріше: “У віці десяти років – писав у “Польських спогадах” – я відкрив щось огидне: а саме, що ми ‘пани’ є явищем абсолютно гротескним і безглуздим, дурним, болісно комічним і навіть огидним… Так саме! Мене мало цікавило, чи ми є експлуататорами народу і яка наша моральність, натомість жахало мене, що ми так ідіотично виглядаємо на тлі простих людей”.
– Гомбрович правда насміхався і ненавидів, але одночасно снобував – каже Возняковський. – А снобізм є ж доказом прив’язаності. Це роздвоєння, критичне ставлення змішане з ностальгією і роздумами про мальовничість цієї формації видно і у Пруса, і у Сенкевича, і у Виспянського. А ностальгічні “Ночі і дні” Домбровської були однією з найулюбленіших книг у всіх шляхетських домах. Також Станіслав Віткевич, шалено критичний до минулого шляхти, як описував якусь з картин Юліана Коссака, що зображає сарматську епопею на конях, то з яким неймовірним захопленням!
Молодість шляхтича
Яцек Возняковський народився 23 квітня 1920 року в Бьоркові, дворі дідів – Марії з Родаковських і Марцяна Возняковського.
У віці дванадцяти років його відправили, як належить, на навчання за кордон. Спочатку була французька школа у Фрібурзі в Швейцарії, яку вели маріани.
– Напевно, нічого доброго вона мені не дала з релігійної точки зору; дуже не любив гравюр у товстому бенедиктинському міссалі, мене втомлювала щоденна меса, а літургійного календаря і дивно формалізованих його пояснень я анітрохи не розумів.
Потім вже-майже мав вирушити до Англії, до бенедиктинської ексклюзивної приватної школи, коли йому вдалося випросити у батьків зміну рішення. Увесь час під час перебування у Швейцарії переживав, як сам це називав, “le mal du pays” – ностальгію за країною – і “фізичну відсутність краєвидів Татр”. Століттям раніше його прадід, художник Генрик Родаковський, так сумував за батьківщиною, що двічі втікав з елітної школи Тересянум у Відні.
Яцека, відповідно до тодішньої моди, відправили до Рабки, до Санаторного Гімназіуму Вечорковського, щоб у тамтешньому мікрокліматі принагідно лікував “збільшені залози”. Власник школи, д-р Ян Вечорковський, перерозподіляв доходи інших, як Янушик: заможніших батьків змушував платити дорого, а місцевих горян приймав безкоштовно.
Друзями Яцека в інтернаті були: син шляхтича, син німецького промисловця з Лодзі і син єврейського адвоката з Варшави, який заразив його любов’ю до Тувіма.
– Різні дурні, шкільні снобізми не мали глибшого впливу на мої стосунки з людьми – застерігає Возняковський. Але визнає, що в деяких питаннях знаходив спільну мову лише з синами шляхти. Тільки з ними, наприклад, можна було говорити про коней або про полювання. Пам’ятав з шляхетських домів, що інтелігенти, запрошені на полювання, легко здобували прізвисько “Sonntagsjaeger”, тобто недільних мисливців, коли не вміли поводитися відповідно до мисливських звичаїв або коли перебільшували в правильності, в елегантності мисливських костюмів чи ерудованій знайомості з мисливською термінологією. Інтелігенти в шляхетських салонах іноді здобували також прізвисько “требеністи” – як ті, що так стараються, що все роблять “tres bien”, без необхідної дози недбалості.
Хоча протягом століття серед предків Возняковського роїлося від професорів, художників і письменників, всі вони були осаджені на землі, і це значною мірою визначало їхню ідентичність. На Козінці, в Домі Під Ялинами, де бували Жеромський, Реймонт, Тетмайер, Моджевська, Стафф, Оркан, Пігунь – щоб назвати лише кілька з довгого списку відомих імен – навіть у цьому дуже нонконформістському середовищі очевидними були зв’язки з обрядовістю сільського двору.
– Світ шляхти, зустрічаний на полюваннях, іменинах та похоронах, був кольоровим, вписаним у традицію давніх часів Речі Посполитої, тоді як інтелігенція виглядала безбарвно. У каноні наших тодішніх читань були Качковський, сьогодні забутий, Красевський, Сенкевич, Чойновський… Вони готували нас до ідентифікації з лицарсько-шляхетським класом, а не інтелігентно-професійним. Хоча інтелігенція в значній мірі походила з шляхти, все ж шляхту характеризувала анахронічна недовіра до людей, які заробляли гроші, а не жили з землі.
Якби його бабуся, Ванда з Абрамовичів Павліковська, мала вказати пальцем особливо неприємний образ інтелігента, вибір її безсумнівно впав би на Станіслава Пшибишевського, який, до речі, з’явився у львівському домі Павліковських лише раз – дід був президентом Літературного товариства, тож мусив різних письменників приймати. Автор “Дітей сатани” напився, вирвав на піаніно і грав Шопена так погано, що пані Ванда довго не могла оговтатися від цього. Сама вона чудово грала на піаніно. А не досить цього, Пшибишевський пізніше жахливо повівся з підопічною дідуся – Анелею Паяківною, дочкою їхнього управителя, якій вони допомогли виїхати до Парижа. Пшибишевський спокусив її і залишив з дитиною, а потім, коли навідувався до Парижа, забирав на прогулянку свою дочку – яка пізніше, як Пшибишевська, написала знамениті драми, присвячені французькій революції: “Термідор” і “Справа Дантона” – і вселяв їй презирство до матері.
Рівно сильна як резерв до інтелігенції була шляхетська неприязнь до буржуазії.
Дядько Яцека Возняковського, Тадеуш Павліковський, був першим директором Театру ім. Словацького в Кракові і в театрі втопив весь свій родинний маєток. Ліберал з переконань, керував там істотно по-диктаторськи, а одного разу викупив усю залу, запросив робітників краківських фабрик і привітав їх словами: “Перший раз маю перед собою справді шановну публіку”. Важко сказати, чи зробив це з соціалістичних схильностей, чи радше для чистого задоволення образити міщан, найімовірніше одне і друге, в будь-якому разі це друге чудово вдалося і т.зв. весь Краків обурився на це самоуправне виступлення.
– Місто шляхті здавалося від віків чимось трохи чужим, слабо зрощеним з польською традицією – міркує Возняковський. – Місто це були трохи німці, трохи італійці, трохи євреї, трохи не відомо що, мало зрозумілий організм. Місто – з кількома винятками – не мало власного звичаю, власного стилю, власних норм. Та ославлена слабкість “третього стану” була ще видна в XIX, можливо, і в XX столітті: коли міщани вішали в домах картини, то це були картини дворів, що людей, які жили в селі, страшенно смішило.
Ідилічно-ангельсько
Коли багато років пізніше, в часи коли вже не було шляхти, Возняковський взявся за останній роман Анджея Кушневича, із здивуванням вичитав, що сутністю життя шляхтича було підщипування панянок і швендяння з двостволкою по лісі. Сам запам’ятав з дитинства щось зовсім інше. Через дім постійно проходив потік зацікавлених. Батьки намагалися їм допомогти, починаючи від видачі ліків – у кожному пристойному дворі була така аптека – і закінчуючи навчанням у сільських школах. Його мати, так само як бабуся Марія, дочка Генрика Родаковського, вела гурток сільських господинь – навчала місцеве населення, як вести дім і господарювати скромними засобами. Влітку ходили гуртом до жнивників. Возняковський пам’ятає, що колись втомлений спекою присів на краю дороги, на що відразу почув від батька: “Що ти робиш! Не бачиш, що люди працюють?”. Сидіти, коли інші працюють, прирівнювалося до непристойності.
Кажу Возняковському, що його ідилічно-ангельські спогади про шляхту стоять у яскравій суперечності з тим, що з того ж часу запам’ятав, наприклад, Константи Єленський.
“Двір – це щодня переживаний контраст між добротою, теплом, делікатністю в салоні і биттям по пиці селянина, чия корова зайшла в шкоду в полі – писав Єленський у післямові до книги Марії Чапської “Європа в родині”. – Більше, як можна, плачучи над Янеком Музикантом, залишатися байдужим до долі скрофульозних, прищавих, засмаркованих дітей, які втікають, спіймані на купанні у дворовому ставку?”
Так, Возняковський вже тоді бачив певні риси на благородному образі свого класу. Шоком для нього були задуха, бруд і бідність, коли вперше заглянув у чотирикутники при певному чарівному, красивому і дбайливо утримуваному дворі: міг мати тоді 14, можливо, 15 років.
Але…
По-перше, каже, для його покоління було очевидним, що необхідно провести далекосяжні соціальні реформи і що незабаром зникнуть анахронічні стосунки між спадкоємцем і селянами. І тим самим у минуле відійде звичай, який завжди вводив його в стан збентеження – цілування селянами панської руки.
По-друге, розповідає з розвагою, Єленський пом’якшив з віком свої погляди. Останній раз, незадовго до його смерті, вони з дружиною, у товаристві ще Юзефа Чапського, обідали в маленькому французькому ресторанчику.
– Кот Єленський і Юзьо згадували давні часи на Литві, перекидалися анекдотами про сусідів, вели розмови, як у Сопліцові. На старість оцінили традиції сарматської розповіді, її насиченість і літературні переваги. Це було для мене несподівано, як люди, так незалежні від цієї традиції, так дуже в ній смакують.
Уланський шик
Повернімося, однак, до 1938 року, коли молодому Яцеку Возняковському Чапський саме посіяв зерно сумнівів щодо сенсу дипломатичної кар’єри. Юнак не мав, однак, багато часу на обдумування гірких зауважень художника – прийшла матура, потім Школа Підхорунжих Резерву Кавалерії в Грудзендзі і практика в 8 Полку Уланів, на якій пройшло йому літо 1939 року.
“Основним випробуванням військових чеснот було безсумнівно рубання лоз – напише 50 років пізніше у спогаді, надрукованому нещодавно краківським літературним журналом “НаГолос”. – Лози рубав погано, особливо через те, що я лівша. А траса, що веде вздовж стояків з лозами, була налаштована для рубання правою, і коні знали, що значить ‘згори рубай’ – згори і коло їхнього правого вуха. Мріяв про атаку: нарешті схоплю шаблю в ліву руку”.
Але жодної кавалерійської атаки йому не судилося скуштувати, хоч на війну вирушив верхи. Німці атакували їх з літаків і танків. У складених на гарячу руку після вересневої кампанії записках 19-річного юнака війна постає як безладне шарпання: нічні чування, нічні стрілянини, якісь накази, розбігані кур’єри.
Приєднався до групи уланів, які вирішили пробиратися до Угорщини, щоб воювати далі. “Тільки попереджаю, коня треба буде самому чистити” – застерігав ротмістр.
17 вересня застав їх у дорозі. Відтоді оминали села, де щойно озброєні німцями українці будували тріумфальні ворота для солдатів Червоної Армії. Раз, завдяки одному з уланів, який загубив шолом і надів фуражку, їх прийняли за більшовиків і зустріли з почестями місцеві жителі, які вийшли їм назустріч з попом на чолі.
Коли вже доходили до румунського кордону, Яцека вразила українська куля. “Коли падав – напише – мигнуло мені спогад про когось, хто казав, що смертельно поранені падають назад, а легше поранені вперед; тож всією силою волі перегнувся вперед, обернувся навколо і приліг чолом до землі”.
Врятований завдяки щасливим збігам обставин і людській доброті, час війни провів у родинних домах, з перервою на річне перебування у Варшаві, де закінчив школу таку, яку тоді можна було закінчити – основну школу торгівлі. Спершу, як реконвалесцент у Домі Під Ялинами, опрацював значну частину програми навчання з історії мистецтва.
У дворі хорзелівському (його мати вдруге вийшла заміж, за Кароля Тарновського з Хорзелова), вже в трохи кращому здоров’ї, втягнувся в конспірацію. Став ад’ютантом коменданта округу мельницького АК. До його численних завдань належала також дистрибуція виробів винокурні: гроші з продажу самогону йшли на допомогу родинам загиблих і заарештованих.
У всіх дворах, які відвідував під час війни, тривали довгі, нічні розмови про те, що буде далі. Було для всіх очевидним, що закінчується якась епоха, хоч ніхто не очікував, що буде просто викинутий зі свого дому і своєї землі.
У 1944 році Возняковський спостерігав відступ німців, який проходив у вражаючому порядку. Незабаром також пережив свій другий у житті контакт з росіянами. Коли після ночі артилерійського обстрілу вийшов на дорогу, побачив наближаючийся табір цигансько-монгольський з маленькими кіньми і відчув запах дьогтю, що піднімався в повітрі. Їхня ворожість нічого доброго не віщувала. Пізніше прийшов наказ, щоб сконцентрувати загони в лісі, окопатися і в разі наступу більшовиків прийняти бій.
– “Прийняти бій” – це було гротескно абсурдно. Ми бачили цю переливаючуся через країну масу більшовицьку з одного боку і наші жалюгідні озброєння з іншого. Мій командир написав: “Звільняю вас від обов’язку виконання наказу, хоча я сам його виконаю”.
Возняковський сів на велосипед – уланський шик давно вже пішов у забуття – і поїхав 30 кілометрів переконувати своїх вищих начальників, що подальша боротьба – це нонсенс. Коли дістався до Команди Інспекторату АК – виявилося, що вже відбулося формальне скасування наказу. Тим часом ряшівське командування підокругу запропонувало росіянам, щоб загони АК включити як автономні підрозділи – поряд з Червоною Армією і військами Берлінга – і рушити разом на Берлін. Радянські командири чемно відповіли, що приймають пропозицію і надали в розпорядження передміські казарми.
Ад’ютант Возняковський не мав сумнівів. Наказ є наказ, а політика нерідко вимагає дії методом проб і помилок. Селяни, які належали до місцевого загону АК, були натомість недовірливі, і певною мірою справедливо. Загалом зголосилося лише кількадесят партизанів. Тоді до казарм увійшла Червона Армія і почалися арешти. Яцек саме грав у бридж на другому поверсі. Поклав карти, зійшов до бічної сіней кухонними сходами і поїхав на велосипеді. Такий був кінець його військових дій.
Сьогодні вже не пам’ятає, чи це вже потім, чи ще перед тим, діяв у конспірації, підтримував молодих аковців, які намагалися реконструювати мережу організаційну, але не бачив сенсу цих дій. Коли почув наказ Окуліцького від 19 січня 1945 р.: “У переконанні, що залишитеся назавжди вірні лише Польщі та щоб полегшити вам подальшу роботу – з уповноваження пана Президента РП звільняю вас з присяги і розпускаю ряди Армії Крайової”, відчуття полегшення, мабуть, переважало над почуттям поразки.
Найважчий іспит
Зайнявся пошуками сестри Касі, яку вивезли як санітарку АК у 1945 році вглиб Росії. Їздив до Любліна, де певний єврейський адвокат, якому родина Яцека допомогла пережити окупацію, став важливою фігурою в уряді. Включив сестру, яка – як виявилося – працювала медсестрою в вугільній шахті, до списку репатріантів. Катажина Возняковська, пізніше Лопуська, повернулася одним з перших поїздів.
Яцек Возняковський каже, що саме головним чином тому, що мусив дбати про повернення сестри, не намагався у 1945 році перебратися за кордон. Можливо, також важили обставини, про які писав у книзі “Записки канадійські”, роздумуючи над долею емігранта: “Прокидається в багатьох з нас гостре відчуття, що ми зрадили б важкий від крові заповіт. Хтось мусить адже робити те, чого ті не встигли зробити”.
Купував і продавав цукор, навчав англійської, перекладав, завдяки професору Пігону потрапив на полоністику і зв’язався з “Тигодником Повшехним”.
Його батько, Генрик Возняковський, щойно після закінчення війни опинився на Опольщині, де намагався підняти з руїни по-німецькі цукрові маєтки. Мав вже значні досягнення, коли почалися перші арешти адміністраторів сільськогосподарських походження шляхетського, а незабаром відбувся гучний процес звинуваченого в саботажі Вітольда Маренге, відмінного господаря, шляхтича французького походження, якого щойно після війни призначили президентом Державних Нерухомостей Земельних. Очікуючи найгіршого, Генрик Возняковський одного дня спакував речі і переїхав до Катовіц.
– Ніколи не повертався до спогадів з минулого. Ніколи не скаржився – згадує його син. – Це була досить поширена постава серед шляхти. Знаходили задоволення в тому, що вміли адаптуватися, що були корисними. Час повоєнний був найважчим іспитом для покоління моїх батьків і більшість їхнього середовища впоралася з цією пробою характеру.
Батько Яцека Возняковського утримувався з малювання портретів шахтарям і навчання історії мистецтва на прискорених курсах для робітників. Заснував маленьке підприємство, яке виробляло дорожні знаки. Малював поворот вліво, поворот вправо…
Наприкінці 40-х до скромного М-2 в битомському селищі постукав листоноша з несподіваним додатком до невеликих заробітків – виплатою премії за розведення. Таким чином батько Яцека дізнався, що деякі його коні, виведені в 1939 році зі стайні у Відзові, повернулися з Заходу в рамках воєнних репарацій. Пам’ятав, звісно, кожного з них, а їхні родоводи значно більше його цікавили, ніж генеалогія власної родини. Був би їх, річ ясна, впізнав, якби одного дня з’явився на іподромі у Варшаві, міг би також дати новому директору відзовської стайні кілька цінних порад. Але не завітав ніколи ані на варшавський іподром, ані до відзовських стайнь.
З салонів Парижа
Перед війною сама думка, що можна було б постійно жити в місті, наповнювала його жахом. Але родинні двори опинилися або за східним кордоном, або мали незабаром бути передані новій владі. Яцек Возняковський Краків якось полюбив і живе там щасливо вже понад півстоліття.
Взимку 1945 року, незабаром після того, як I Армія Українського Фронту увійшла до Кракова, а німці поспіхом залишили місто, 200-тисячний передвоєнний Краків прийняв близько 300 тисяч прибульців з Вільна, зі Львова і всієї східної Галичини, з розбомбленої Варшави. Серед переселенців був 25-річний Яцек Возняковський, ще донедавна ад’ютант команди округу мельницького Армії Крайової.
Його друг, Стефан Кіселевський, описував його через роки так: “Шляхтич, улан, фасоновець; демократ, друг усіх зневажених чи висміяних; мандрівник, світовий бувалий, а водночас з любові польський провінціал, краковець і закопанчик; захоплений домосід, хоч ніколи його немає вдома; побожник, католицький діяч, люблячий, однак, розмірковувати (не без задоволення) різні єресі і підгризання; авторитет, ерудит, людина надзвичайно активна, а в суті не дуже відома, уникаюча надмірного розголосу – уникання таке може бути також елементом ‘фасону’, постави, яку цінує собі понад усе; аполітичний у зацікавленнях, водночас у політиці дуже непоступливий (фасон, думка, традиція?!); патріот без ілюзій щодо деяких сороміцьких закуліс польськості, але надзвичайно вразливий, коли йому наступити на якийсь польсько-традиційний мозоль; автор шести книг і четверо дітей, знавець живопису, філософії, естетики, історії. Mein Liebchen, was willst du noch mehr?!” (з “Fermentum massae mundi”, книги ювілейної на 70-річчя народження Я. Возняковського).
Отже Яцек Возняковський, домосід непрактикуючий, вирушає вранці зі своєї квартири на Піярській і найімовірніше не повернеться аж до вечора. Чекають на нього невідкладні справи: головує в Раді Засновників Міжнародного Центру Культури та в Раді Видавничій “Знак”, є в президії Комітету “Краків 2000”, бере участь у Громадському Комітеті Відновлення Пам’яток Кракова та інших численних комітетах, радах і комісіях, які якось не можуть обійтися без нього.
Більшість цих шанованих органів засідають у пам’ятках архітектури Старого Міста, тож Возняковський всюди має близько. Що не значить, що швидко дійде до мети. Щоб з Піярської дійти до розташованої на Ринку Фундації Центру Культури, де має своє бюро, достатньо лише перейти вулицю Славковську. Але і там по дорозі неодмінно зустріне якихось родичів, свояків і знайомих, які не упустять нагоди обмінятися з ним кількома словами. А ще є незнайомі, які зачіпають: “Пане Президенте, чи б ви не порадили, щоб на Плантах…”. Президентом Кракова був дійсно, але лише шість місяців наприкінці 1990 року.
– Мої діти обожнюють їздити до Кракова – каже мешкаюча у Варшаві дочка Яцека Возняковського, Ружа Тун. – Люблять ходити з дідом по Ринку, бо всі йому вклоняються.
А ж бо є навколо ще ті, що вже давно пішли, залишивши по собі сліди і пам’ятки, які стають Професору на шляху, куди б він не рушив.
Якщо виходячи з дому Яцек Возняковський поверне праворуч, незабаром опиниться перед Театром ім. Словацького, керованим від самого початку Тадеушем Павліковським, братом Яна Гвальберта Павліковського, діда з боку матері, який зреволюціонував польський театр і ввів до його репертуару скандинавські п’єси.
А якщо, вирушаючи на прогулянку на Ринок, після виходу з дому піде ліворуч і Реформатською пройде до площі Щепанського, то минаючи Палац Мистецтв мусить пройти коло ніші в стіні, де знаходиться бюст відомого прадіда художника.
Генрик Родаковський дебютував на Паризькому Салоні в 1852 році і відразу здобув вражаючий успіх. На вершині слави в салонах Парижа вирішив, однак, повернутися до країни, незважаючи на те, що писали брати: що не знайде у Львові художнього середовища, необхідного художнику для творчості. Хотів, щоб його діти навчалися в польських школах. Його дружина Камілла, австрійка, опинилася таким чином прямо з Парижа на глухому селі галицькому в околицях Львова. Мусила виховувати дітей у дусі польського патріотизму.
Її дочка Марія – бабуся Яцека Возняковського – вже як дружина шляхтича, Марцяна Возняковського, займалася в Бьоркові стрижкою колтунів сільським господарям і поясненням селянам, що правда з французьким акцентом, що вони є поляками. Вони знали лише, що над ними є ксьондз, спадкоємець і цісар, хоча маєток знаходився за кілька кілометрів від Рацлавіц, які зберігали пам’ять про Бартоша Гловацького.
Якби, прямуючи до Ринку, Яцек Возняковський волів обійти дороги, лише трохи, щоб далі йти зеленими Плантами, обійшов би, правда, Родаковського, зате мусив би неминуче пройти під пам’ятником Артура Гротгера. Художник, правда, до родини не належав, але з уподобанням малював прабабцю Олену з Дзедушицьких Павліковську і мав серйозні наміри щодо Венди Монне, пізнішої матері молодопольської поетеси Марилі Вольської, яка через шлюби своїх дітей споріднилася близько і з Возняковськими, і з Павліковськими, а її хрещеним батьком, ніжно згадуваним, був Генрик Родаковський.
А на це папа: фіу, фіу
Так чи інакше, до Ринку прямував би далі Щепанською, минаючи по правій руці вмуровану в стіну Старого Театру табличку, що увічнює Владислава Желеньського, композитора, якого двоюрідна сестра вийшла заміж за Ігнація Возняковського, прадіда Яцека.
Ота прабабця, з дому Домбська, належала до родини з магнатськими афіліаціями. Писав про неї Бой-Желеньський в “Обрахунках фредровських”: “Залишки типів фредровських міг я бачити в клані ближчих і дальших дядьків і тіток. Скільки їх доставляла бодай сама щедро розроджена, а як же виразиста родина Домбських (через ą і m обов’язково!). Славна була в усій Польщі тодішній анекдота про ту пані Возняковську, яка на аудієнції у папи [Леона XIII], побоюючись видно, що саме це прізвище не досить визначить Отцю Святому її істотну позицію на соціальній драбині, додала при презентації з наголосом: nee Домбська, на що папа мав свиснути протяжно фіу, фіу! і піднятися злегка з трону. Ця друга частина анекдоти, мабуть, вигадана, але перша, якщо пам’ятаю цю тітку, видається мені цілком ймовірною. Це була фредровська жінка”. Яцек Возняковський пам’ятає, що різні тітки обурювалися на Боя за цей текст – з тієї анекдоти, правда, всі сміялися, але було очевидно, що такі жарти мають залишатися в родині. Запам’ятав також іншу анекдоту, про освідчення одного з майбутніх зятів прабабці. Жодна з її дочок тоді не була заміжня, а він освідчився про другу з черги. Прабабця, яка обожнювала приказки, мала висловити: “З краю брати! Не плутати!”.
Нема кому співати вечірні
Якщо Яцек Возняковський Плантами забрів би до вулиці Святої Анни, то в костелі під тим самим закликом міг би помедитувати під табличкою, що увічнює особливо йому милого прадіда, Якуба Ігнація Возняковського.
Подоба рішучого пана з прорідженим волоссям, у хутрі і білому галстуку, дивилася на Яцека з портрета в золотих рамах, коли ще в дитинстві відвідував своїх дідусів у домі, де народився, в Бьоркові.
Життя Якуба Ігнація йому вдалося через роки ретельно реконструювати. Пишучи послідовно магістерську роботу, докторську і готуючись до габілітації, проводив багато часу в бібліотеці Ягеллонського університету – яка, до речі, також віддалена від його дому на відстань прогулянки. І набрав звички, що переглядаючи каталоги, принагідно перевіряв різні родинні дані. Там же, в університетському архіві, знайшов написаний елегантною французькою лист самого Новосільцова, що вимагає усунення прадіда, професора медицини і сенатора Республіки Краківської, з університету. За що – важко встановити, можна, однак, припустити, що намісник вважав Якуба Возняковського підданим російського царя, оскільки його маєток знаходився вже по російському боці кордону розділів. Серед різних документів знайшлася також скарга, написана одним з професорів університету, що року Господнього 1813 Якуб Ігнацій мав заявити на Ринку, що сяде біля перекупки і з’їсть гарячі сосиски, а коли колега професор вважав, що так не випадає, прадід мав його вдарити тростиною по голові двічі; потерпілий, побоюючись подальших рукоприкладств, просив про призначення жандарма, який би його супроводжував з університету до дому. – Це було відразу після битви під Лейпцигом, час краху епохи наполеонівської, коли розгорталися найбільші тодішні світові драми – коментує Возняковський.
– А тут, на провінції Європи, двоє старших панів накладалися тростинами.
Раніше в якомусь пам’ятнику з епохи вичитав, що Якуб Ігнацій, відомий ласун, після поглинання двох вугрів і запивання їх англійським пивом, випустив дух з переїдання. Але згідно з збереженими в архіві документами виявилося, що смерть Якуба Ігнація мала зовсім іншу причину – отже, коли під час листопадового повстання в єврейській громаді на Казімєжу спалахнула епідемія, прадід побіг допомагати хворим і заразився холерою.
Документи про родину доходили, втім, не лише через академічні архіви. У 50-х роках у Катовіцах до дверей квартири його батька, Генрика Возняковського, постукала незнайома пані, тримаючи в руці папір, знайдений на вулиці після пожежі, яка спалахнула в одній з кам’яниць Кракова. Писання було підписане прізвищем Возняковський і датою: 1819 рік. “Клянуся на Святе Євангеліє, що обов’язки Кавалера обраного строго виконуватиму, і дозволяю бути вбитим тим кинджалом, якщо коли-небудь проти цих обов’язків схиблю” – підписував прадід клятву, складену на папері ложі масонської “Переможений Передсуд на Сході Кракова”.
– Не був це, мабуть, єдиний масон у нашій родині. Підозрюю, що мій прадід Мечислав Павліковський (чоловік згаданої Олени, яка позувала Гротгеру) теж був масоном. На це не маю документів, але мій дядько, Ян Павліковський, риючись колись у шухлядах, знайшов масонський фартух, що ввело дідуся в значне збентеження. Приналежність до масонерії, тоді насамперед таємної організації патріотичної, не була зовсім такою рідкістю, як звикли вважати. Звідкись мусило взятися одне з моїх улюблених висловлювань: “Нема сьогодні кому у Варшаві співати вечірні. Сьогодні зібрання ложі”.
Через погані дороги
Подальша прогулянка Плантами привела б його аж під Вавель, а значну частину цього шляху пройшов би вздовж вулиці Флоріана Страшевського, який Планти вигадав і на реалізацію своєї ідеї фікс витратив більшу частину маєтку. Його, мабуть, двоюрідний онук був чоловіком однієї з п’яти сестер дідуся Возняковського, але на цьому не закінчуються родинні зв’язки зі Страшевськими.
– Поєднані ми з ними кількома шлюбними зв’язками. Подібно з Домбськими – розповідає Возняковський. – Як дві родини пов’язувалися через шлюб, то потім ці зв’язки тривали в наступних поколіннях. Обидві родини зустрічалися на весіллях, полюваннях і похоронах, і там зав’язувалися нові знайомства. Дороги були в XIX столітті радше фатальними, тож бували у себе насамперед ті, чиї маєтки були близько. Історик, який робив аналіз шлюбів Павліковських у XV і XVI століттях, ствердив, що протягом, мабуть, 150 років жодного шлюбу не було укладено між молодими з домів, віддалених один від одного більш ніж на 25 кілометрів. Багатша шляхта, більш обтяжена гідностями, одружувалася на всі боки, але дрібніша – в малому територіальному радіусі.
Нарешті вдома
Коли Яцек Возняковський нарешті опинився в Кракові тієї зими на 1945 рік, за наполяганням професора Станіслава Пігоня, давнього знайомого дідуся, записався на полоністику.
У 1946 році брав участь у підготовці з’їзду студентів католицьких у Познані. Деякі організатори вирушили до Варшави, де їх прийняв Стефан Жолкевський, дуже тоді впливова фігура, який підтримав їхню ідею. Ледве, однак, почали з’їздові дебати, відразу втрутилася міліція. Возняковський вже мав вивчену з АК вправність у рятуванні з облав, якось уникнув арешту. Сів у поїзд до Варшави, де добився до Жолкевського, який філософськи заявив: “Де дрова рубають, там тріски летять”, але пообіцяв втрутитися. Обіцянку не дотримав.
– А ми сподівалися мінімуму лояльності, не знаю зовсім чому – коментує сьогодні Возняковський.
Працював у “Голосі Англії”, тижневику, що видавався британським Foreign Office. Не подобалося йому, однак, що англійці вважали кордон на Одері і Нисі за нетривке рішення, про яке треба писати лише з найбільшою обережністю, і через якийсь час відмовився від подальшої співпраці. У 1948 році зв’язався – вже назавжди – з редакцією “Тигодника Повшехного”, де писав від першого номера. І нарешті відчув себе вдома.
Перш ніж виникла екологія
З численних родинних домів, розкиданих по території Галичини – від Медики під Львовом до Бьоркова неподалік Кракова – вціліла лише закопанська Дім Під Ялинами. Тільки дивом якимось не зайнятий під час окупації німцями, дивом ще більшим, через сім років, уникнув націоналізації. Ці дива спричинив, мабуть, перш за все авторитет бабці, Ванди Павліковської, яку вибух війни у вересні 1939 року затримав вже до кінця столітнього життя на Козінці. Можливо, важив також брак каналізації та електрики.
На Козінці жити не дуже можна було, але Яцек Возняковський бував там і надалі дуже часто. Це в Домі Під Ялинами познайомив свою майбутню дружину, Маю з Платер-Зиберк, яка одного разу з матір’ю і тіткою завітала туди з візитом, там також брали 22 червня 1948 року шлюб, там проводили канікули їхні діти.
Рік 1952. Цензура вирізає з “Тигодника” більшість підготовлених текстів. Тоді Яцек Возняковський пропонує, щоб видати номер, повністю присвячений Татрам. Всі колеги з редакції, з Єжи Туровичем на чолі, вважають, що це чудовий політичний жарт, щоб дати зрозуміти, що цензура нічого не пускає, тим часом він це сприймає цілком серйозно.
Коли потім їздили до міністра Антонія Біди, голови Управління у справах Віросповідань, сперечатися про чергові номери “Тигодника”, той від порогу вітав їх: “О, татранці приїхали!”.
– Він, як і мої колеги, сприйняв цей номер про Татри як політичну маніфестацію. Охорона довкілля була тоді темою дівочою. Так само пізніше, коли виникло Колесо Посельське “Знак” і ми обговорювали на зібраннях, в чому має полягати специфіка нашої групи, намагався переконати, що цим вирізняльним знаком має бути екологія, хоча це вираження ще в польському словнику не існувало. Стах Стомма вважав, мабуть, що жартую.
Вже дід Возняковського, Ян Гвальберт Павліковський, творець ідеї Національного Парку Татранського, головний редактор щорічника “Верхи”, постулював на початку століття відродження культури через примирення з природою: “Коли під сучасним гаслом охорони культура укладає з природою знову союз, то під впливом цього струму відновлена природа вже не буде тим, чим була раніше: вона буде неминуче носити на собі риси товару культури. Тільки, маємо надію, не тієї культури філістерської і варварської, яка з любові до природи зробила собі модну сукню або зрозуміла її як джерело крамарських прибутків, але культури справжньої, внутрішньої культури духу і серця”.
Ян Гвальберт Павліковський був запаленим альпіністом (перші сходження на північну стіну Ломниці, Кежмарський Вершину, Мніха), багато вершин долали разом з Адамом Асником. Він вважав, що співжиття з первісною природою гір служить очищенню і піднесенню духу. Це саме йому Станіслав Віткевич рівно сто років тому, в 1897 році, збудував Дім Під Ялинами. А було це так. Ян Гвальберт, “зовсім не марнотратний, коли йдеться про потреби власні і родини” (так описував його його син, а і Яцек Возняковський пам’ятає, що дух аскези домінував у їхньому вихованні), хотів поставити скромний літній дім, але Віткевич переконав його, що будівля, яку йому зведе на Козінці, “протиставляючись чужим зразкам, стане пам’ятником по-справжньому національного мистецтва”.
Збереглася кореспонденція Войцеха Роя, провідника татранського Титуса Халубінського, а пізніше теслі, помічника Віткевича, який писав до Львова до дідуся Возняковського в травні 1895 року: “Козінець їм годиться, але вимагають чотири тисячі і вісім сотень. Що мені на це скажете, мої Друзі? Козінець треба взяти. Місце гарне, з тих місць найкрасивіше”. І в наступних листах: “Потім ще мали місце різні пертурбації, бо одну з ділянок, і то таку, повну ялин, намагався купити певний спекулянт. Я б вас там не намовляв, але п. Віткевич тремтить від радості, який дім буде гарний”.
Дім Під Ялинами будували в часи, коли крім хворих на легені, яким рекомендували Закопане, мало кому спадало на думку, щоб там проводити зиму. Доїхати можна було кіньми з Хабувки або залізницею, збудованою в 1899 році приватним консорціумом, завдяки старанням Владислава Замойського, але це теж загрожувало взимку багатогодинними затримками, спричиненими відкопуванням колій від снігу. Спочатку Дім Під Ялинами теж слугував лише влітку, а взимку вісті передавав Рой у листі з різдвяними побажаннями, що закінчуються словами “глорія, глорія інше шелесті здео”.
Але кожне передвоєнне літо Ян Гвальберт обов’язково проводив на Козінці. Яцек Возняковський пам’ятає, як наприкінці 20-х приходили професори Шафер, Гетель та інші пізніші члени Державної Ради Охорони Природи. Яцек разом з кузенами дивилися з саду через вікно, над чим це мовчазний від природи дідусь з таким запалом дискутує. А дідусь саме закладав підвалини під польський екологічний рух.
– Мабуть, існує якийсь ген зацікавлень природничих – міркує Возняковський. – Пристрасть мого батька до собак і коней успадкували і наші діти, і деякі онуки. Мати і бабуся мого дідуся Яна Гвальберта були Дзедушицькі, а Музей Дзедушицьких у Львові був, мабуть, першим у Польщі музеєм природничим. Серед моїх дальших родичів по материнській лінії є один затятий геолог у Сіетлі і його батько, Казимир Водзицький, який кільцював лелек перед війною в Польщі, а після війни в Новій Зеландії заснував інститут океанографічний.
Цей ген – буквальний чи метафоричний – діє в будь-якому разі, і Яцек Возняковський готує саме, в рамках програми “Краків 2000”, великий фестиваль “Між Вавелем і Гевонтом” – виставки, концерти, семінари і зустрічі. Як частина цього заходу відбудуться святкування століття Дому Під Ялинами, які мають проходити під гаслом “Природа і культура”: такий є заголовок цитованої вище переломної роботи Яна Гвальберта з 1913 року.
Вакцина проти ендеції
“Тигодник Повшехний” розв’язали, і не було з чого жити. Прийшла чергова відмова паспорта, і не можна було виїхати за кордон. Завжди, однак, Яцек Возняковський мав своє притулок: у Закопаному, на Козінці, стояв прекрасний Дім Під Ялинами, збудований за проектом Станіслава Віткевича.
У гостинному Домі Під Ялинами відразу після війни, як тільки його випустили з в’язниці, з’явився Болеслав П’ясецький. Намагався переконати Яцека Возняковського до співпраці. П’ясецький перед кожним, з ким розмовляв, розгортав перспективи участі в якихось переломних політичних діях, умів створити враження, що саме цей актуальний його співрозмовник має виконати якусь ключову роль у новій реальності. Але Возняковського це не брало. Від ПАКСу триматиметься завжди осторонь.
Різні відгалуження його родини по мечу і по материнській лінії вирізнялися серед шляхти не лише палкою любов’ю до книг, але й формою релігійності.
Бабуся з боку батька і його власна мати, а також деякі ближчі і дальші родичі мали контакт з бельгійськими бенедиктинцями і французькими домініканцями, читали Марітена, Моріака і Бернаноса. Яцека і його сестру готував до Першого Причастя ксьондз Корнілович з Ласок, під час перебування у Швейцарії обоє познайомилися з Антонієм Марильським, особистим другом Марітена, також пов’язаним з Закладом для Сліпих у Ласках, і відразу – незважаючи на різницю у віці – щиро зблизилися.
Але, звісно, його родина не належала до найбільш типових представників малопольської шляхти. Набагато більш типовими здаються бьорковські сусіди дідуся Возняковського.
Вони вирішили одного разу, а діялося це після I війни, вирушити до Парижа. Пошили собі костюми, придбали нові валізи і сіли в карету, щоб доїхати до Коцмирзова, де чекала їх пересадка на залізницю до Кракова, звідки міжнародним поїздом мали вирушити до Франції побачити Тріумфальну Арку. Але коли візник так замашисто завернув перед коцмирзовським вокзалом, що випали з карети прямо в весняне багно, повернулися додому і вже ніколи більше до Парижа не поїхали.
У родині Яцек Возняковський пам’ятає лише одного затятого ендека і антисеміта – Міхала Павліковського, старшого з двох братів матері. Батько читав “Літературні Відомості” і Селіна, а той дядько повторював, що це отрута для національної душі і що варто читати насамперед Словацького. Не міг зрозуміти, як молодий Яцек може читати Тувіма.
– Був вражений, що маю свою думку – розповідає Яцек Возняковський. – Ендеки часто мають авторитарні нахили. Дивлячись на дядька, багато навчився про ендецію: що це певний тип ментальності більше, ніж поглядів, що потребує спрощеної, зміфологізованої історії, бачення в ній завжди двох течій, тієї на поверхні і тієї прихованої, змовницької. Спілкування з дядьком, до речі, людиною гарячого серця і безкорисливих, благородних поривів, було як вакцина проти національної демократії.
Яцек Возняковський не діяв перед війною в “Відродженні”, асоціації католицької молоді академічної, з яким у 30-х роках були пов’язані співзасновники “Тигодника Повшехного” – Єжи Турович у Львові, Антоні Голубєв і Станіслав Стомма у Вільні – оскільки був тоді лише гімназистом. Але їхня орієнтація, родом з “Відродження” – персоналістська і антиендецька – була йому особливо близька.
Команда “Тигодника” користувалася на початку великим підтриманням кардинала Адама Стефана Сапеги і кардинала Стефана Вишинського. Останній виставив їм офіційний лист, в якому писав, що “Тигодник Повшехний” є під його спеціальною опікою, що мало заохотити священиків до співпраці. Парафії по всій країні запрошували їх на реколекції, реферати. Возняковський навіть вів курс передшлюбний у цистерціанців.
– Фетували нас і шанували понад міру наших заслуг – згадує.
Велике розчарування принесли йому натомість перші повоєнні контакти з католиками з Заходу. Пам’ятає візит Еммануеля Муньє, головного редактора французького католицького тижневика “Esprit”, який не дуже хотів слухати те, що мали йому сказати. Був так розентузіазмований проданою йому ПАКСівцями ідеєю унії католиків з так званою лівицею, що перестав бачити тоталітаризм комуністичної влади. Багатьом західним католицьким діячам очі відкрилися лише після угорського повстання, а й то не всім.
Пізніше з’явилася напруга між “Тигодником”, який хотів розвивати соборну думку, і тією частиною ієрархії, яка досить односторонньо прямувала до церкви консервативної, народної. Парасолькою захисною став для них дружній священик, а незабаром