ГРОХОЛЬСЬКА з Бжозовських Францішка Ксавера (1807-1872) – діячка патріотична, письменниця-мемуаристка. Була дочкою → Кароля та Ксавери з Тшецецьких, сестрою → Зенона Бжозовського. Виховувалася під опікою своєї далекої родички → В. Собанської, разом з її наймолодшою дочкою, Ідалією.
Вийшла заміж за Генрика Грохольського (1802-1866), внука → Марцина, сина Міхала і Марії зі Слізнів, випускника фізико-математичного факультету Вільнюського університету (1825), багатого землевласника. Він, в окремому акті (від 20.XII.1833), разом із сестрою Юлією, дружиною → Генрика Ржевуського, отримав у Подільській губернії П’ятничани, Стадницю, Михайлівку і Коломийовку з Вінницького повіту, Княжпіль, Княже, Тернівку малу (Тернівку), Кошницю, Андріяшівку, Антонівку і Каетанівку з Ямпільського повіту, у Волинському – Губче, Партинці і Купин з Заславського повіту. Сама Г. успадкувала від свого батька Воловодівку, Войтівку і Потік з Браславського повіту. Крім того, придбала у громадянина Й. Шембека, 1863 р. Кедрасівку, Соломіївку і Ольшанку-Волоську з Ольгопольського повіту.
Була відомою філантропкою. Багато років, разом з → Р. Собанською опікувалися польськими засланцями на Сибір, особливо активно діяла в створеному на початку 40-х років неофіційному комітеті опіки. Передала пожертву на будівництво церкви в Тобольську в розмірі 155 рублів. Організувала також у Львові заклад для сиріт – жертв селянського повстання в Галичині в 1846 році (так званої “рабачії”), Залишила спогади, видані кс. З. Фелінським з додатком # кореспонденції, – “Щоденник Ксавери з Бжозовських Грохольської” (“Спогади Ксавери з Бжозовських Грохольської”, Кр., 1894).
Померла на початку 1872 р. Похована в родинній каплиці-мавзолеї на гранітній скелі над рікою Південний Буг поблизу Стрижівки, заснованій її чоловіком і нею (згідно з проектом архітектора Лауфера) після того, як перший склеп Грохольських у Вінницькому домініканському костелі був знищений (1832 р.) після скасування ордену домініканців і перетворення костелу на православний собор (труни з підземель костелів поховали у спільній могилі).
У шлюбі з Генриком Грохольським мала дітей → Станіслава, → Тадеуша, Марію (→ Чарторийська) і Олену (1845-1922), яка вийшла заміж за свого кузена Яна Бжозовського. У Державному архіві Волинської області (ДАВО) зберігаються листи Г. до синів***.
**Афтанази, т. 10, с. 286-287,299-302,406-408,413 (408*); Бобровський, т. І, с. 231, т. II, с. 392, 393,398, 407; Бонєцький, т. VII, с. 67; Івановський (3),т.II,s.501, 509; *Собанська, с. 9, 17, 18, 29, 30, 31, 43,56,63,67, 109 (9’4); Уруський, т. IV, с. 380; – Список дворян Подол. губ., с. 201; Труди ПЕІСК, с. 775; – ДАВО: ф. 200, on. 1, спр. 131, арк. 80 зв. – 81; ф. 273, оп. 2, спр. 4, арк. 83 зв-85; ф. 460, оп. 1, спр. 2, арк. 326-336 зв.; ф. 470, on. 1, спр. 76, арк. 602-603, 744-744 зв., спр. 77, арк. 158-172, спр. 296, арк. 14-19, 26 зв.-30, спр. 316, арк. 138 зв.-144, спр. 736, спр. 324, арк.41 зв- 44 зв., 155 зв-159, спр. 881, арк.41-52,спр.882; ф.470, оп. 3, спр. 20а, арк. 251-252, спр. 116; ф. 473, оп. І спр. 69, арк. 129-129 зв., спр. 406; ф. 473, оп. 2, спр. 53; ***ф. 866, оп. 1, спр. 8.
Біографія походить з книги Відомі поляки в історії Вінниччини авторства пані Вікторії Колесник.
Священик Олександр Єловицький до Ксавери Грохольської
Париж, 21 жовтня 1849 р.
Відправник: Єловицький Олександр
I. M. J. Нехай буде прославлений Ісус Христос. Шановна Пані! Ще під враженням смерті Шопена пишу про неї слово. Помер 17 жовтня 1849 року о другій годині ранку. Вже багато років життя Шопена було як на волосині. Його тіло, завжди слабке і немічне, все більше вигорав від вогню його генія. Всі дивувалися, що в такому виснаженому тілі душа ще живе і не втрачає гостроти розуму і теплоти серця. Його обличчя було як алебастр холодне, біле і прозоре; а його очі, зазвичай покриті туманом, іноді іскрилися блиском погляду. Завжди солодкий і приємний, і дотепний, а чутливий понад міру, здавався вже мало належати до землі. Але, на жаль, про Небо не думав. Він мав небагато добрих друзів, а поганих, тобто без віри, дуже багато; ці особливо були його шанувальниками. А тріумфи його в мистецтві найглибшому заглушили йому в серці Духа святого стогони невимовні. Побожність, яку з лона матері-польки був виссав, була йому вже тільки родинним спогадом. А безбожність товаришів і товаришок його останніх років все більше вбиралася в його вразливий розум і на душі його як хмара свинцева осіла сумнівом. І тільки вже силою витонченої пристойності його ставало, що не насміхався голосно з речей святих, що ще не глузував. У такому-то оплаканому стані схопила його смертельна грудна хвороба. Звістка про це, бліда наближаючоюся смертю Шопена, зустріла мене при поверненні моєму з Риму до Парижа. Відразу побіг до цього з дитячих років друга мого, чия душа тим дорожча мені була. Обійнялися взаємно, а, взаємні сльози наші вказали нам, що вже на останках гнав. Виснажувався і гаснув помітно; а все ж не над собою, але наді мною швидше заплакав жаліючи вбивчої смерті брата мого Едварда, якого теж любив. Скористався з цієї ніжності його, щоб нагадати йому Матір… і її спогадом розбудив в ньому віру, якої його була навчила. «Ах, розумію тебе, сказав мені, не хотів би вмерти без Таїнств, щоб не засмутити Матері моєї улюбленої; але їх прийняти не можу, бо вже їх не розумію по-твоєму. Зрозумів би ще солодкість сповіді, що пливе від зізнанняся другові; але сповіді як Таїнства зовсім не розумію. Якщо хочеш, то для твоєї дружби висповідаюся у тебе, але інакше це не.» На ці та подібні слова Шопена стиснулося мені серце і заплакав. Жалів мені було, жалів мені цієї милої душі. Пестував її, чим міг, вже то Пресвятою Дівою, вже Господом Ісусом, вже найніжнішими образами милосердя Божого. Нічого не допомагало. Запропонував привести йому, якого захоче, сповідника. А він мені нарешті сказав: «Якщо коли захочу висповідатися, то напевно у тебе.» Цього саме після всього, що мені сказав, найбільше боявся. Минуло довгі місяці в частих відвідинах моїх, але без іншого результату. Молився все ж з довірою, що не загине ця душа. Молилися про це всі воскреслі, особливо під час реколекцій. Аж ось 12 цього місяця, ввечері викликає мене якнайшвидше доктор Крувейєр кажучи, що за нічого не ручиться. Дрижачи від хвилювання став, у дверях Шопена, які вперше переді мною замкнули. Однак через мить наказав мене впустити, але тільки на те, щоб мені руку потиснути і сказати: ,,Люблю тебе дуже, але нічого не кажи, йди спати.” Уяви собі, хто можеш, яку ніч пережив! Наступного дня припав день св. Едварда, патрона улюбленого брата мого. Пропонуючи за його душу святу мессу, так просив Бога: О Боже, милосердя! Якщо душа брата мого Едварда мила Тобі, дай мені сьогодні душу Фредеріка! Тож з подвоєною турботою йшов до Шопена. Застав його на сніданку, до якого коли мене запросив, я сказав: «Друже мій дорогий, сьогодні ім’я мого брата Едварда.» Шопен зітхнув, а я продовжував так далі: «У день мого брата дай мені зв’язок.» «Дам тобі, що захочеш», відповів Шопен, а я відповів: «Дай мені душу свою!» «Розумію тебе, візьми її!», відповів Шопен і сів на ліжку. Тоді радість невимовна, але також і тривога охопили мене. Як же? взяти цю милу душу, щоб віддати її Богу? Впав на коліна, а в серці моєму закликав до Господа: «Бери її сам!» І подав Шопену Господа Ісуса розп’ятого, складаючи Його в мовчанні на його дві руки. І з обох очей бризнули йому сльози. «Чи віриш?», запитав. Відповів: «Вірю.» «Як тебе мати навчила?» Відповів: «Як мене навчила мати!» І вдивляючись у Господа Ісуса розп’ятого, в потоці своїх сліз відбув святу сповідь. І тут? прийняв Віатик і Останнє Помазання, про яке сам просив. Через мить наказав дати закристиянину двадцять разів стільки, скільки зазвичай дається, а я сказав: «Це занадто багато.» «Не занадто багато – відповів – бо те, що прийняв, є понад усяку ціну.» І від цієї миті перетворений благодаттю Божою, о так, самим, Богом, стався начебто іншою людиною, сказав би, що вже святим. Того ж дня почалося агонія Шопена, яке тривало дні і ночі чотири. Терпіння, здача на Бога, а часто і радість супроводжували його аж до останнього подиху. Серед найвищих болів висловлював своє щастя і дякував Богу, що аж вигукував любов свою до Нього і ??д? з’єднання з Ним, що швидше. І розповідав своє щастя друзям, що приходили його прощатися, а і в бічних кімнатах чували. Вже дихання не ставало, вже здавалося, що вмирає, вже навіть стогін був замовк, свідомість відбігла. Стривожилися всі і натовпом до його кімнати були натиснули чекаючи з биттям серця вже останньої миті. В цей момент Шопен відкривши очі і той натовп побачивши, запитав: «Що вони тут роблять? Чому не моляться?» І впали всі зі мною на коліна, і відмовив Літанію до Всіх ??., на яку і протестанти відповідали. День і ніч майже постійно тримав мене за обидві руки, не бажаючи мене відпустити, а кажучи: «Ти мене не залишиш у цій вирішальній миті.» І тулився до мене, як звикло дитя в небезпечний час тулитися до матері. І кожної миті кричав: «Ісус, Марія!», і цілував хрест з захопленням віри і надії, і великої любові. Іноді звертався до присутніх, з найбільшою ніжністю кажучи: «Люблю Бога і людей!… Добре мені, що так вмираю… Сестро моя улюблена, не плач. Не плачте, друзі мої. Я щасливий! Відчуваю, що вмираю. Моліться за мене! До побачення в Небі.» Це знову до лікарів, що намагалися утримати в ньому життя, говорив: «Відпустіть мене, нехай вмру. Вже мені Бог пробачив, вже мене кличе до себе! Відпустіть мене; хочу вмерти!» І знову: «О, прекрасна ж це наука продовжувати страждання. Якби ще на що добре, на яку жертву! Але на мучення мене і тих, що мене люблять, прекрасна наука!» І знову: «Завдаєте мені даремно страждання жорстокі. Може, ви помилилися. Але Бог не помилився. Він мене очищає, О, як же Бог добрий, що мене на цьому світі карає! О, як же Бог добрий!» Нарешті він, що завжди був витонченим у мові, бажаючи мені висловити всю вдячність свою, а також і нещастя тих, що без Таїнств вмирають, не вагався сказати: «Без тебе, мій дорогий, був би здох – як свиня!» У самому конанні ще раз повторив Найсолодші Імена: Ісус, Марія, Йосип, притиснув хрест до уст і до серця свого і останнім подихом вимовив ці слова: «Я вже у джерела щастя!…» І помер. Так помер Шопен! Моліться за ним, щоб жив вічно. Покірний ваш у Христі слуга З. А. Єловицький.
Посмертний образок Марії з Грохольських Вітольдової Чарторийської з колекції пані Барбари Дубус
Т. Дубецький – Пісня на честь Молодят Вітольда Князя Чарторийського і Марії з Графів Грохольської Княгині Чарторийської
Священик Олександр Єловицький до Ксавери Грохольської
Париж, 21 жовтня 1849 р.
Відправник: Єловицький Олександр
I. M. J. Нехай буде прославлений Ісус Христос. Шановна Пані! Ще під враженням смерті Шопена пишу про неї слово. Помер 17 жовтня 1849 року о другій годині ранку. Вже багато років життя Шопена було як на волосині. Його тіло, завжди слабке і немічне, все більше вигорав від вогню його генія. Всі дивувалися, що в такому виснаженому тілі душа ще живе і не втрачає гостроти розуму і теплоти серця. Його обличчя було як алебастр холодне, біле і прозоре; а його очі, зазвичай покриті туманом, іноді іскрилися блиском погляду. Завжди солодкий і приємний, і дотепний, а чутливий понад міру, здавався вже мало належати до землі. Але, на жаль, про Небо не думав. Він мав небагато добрих друзів, а поганих, тобто без віри, дуже багато; ці особливо були його шанувальниками. А тріумфи його в мистецтві найглибшому заглушили йому в серці Духа святого стогони невимовні. Побожність, яку з лона матері-польки був виссав, була йому вже тільки родинним спогадом. А безбожність товаришів і товаришок його останніх років все більше вбиралася в його вразливий розум і на душі його як хмара свинцева осіла сумнівом. І тільки вже силою витонченої пристойності його ставало, що не насміхався голосно з речей святих, що ще не глузував. У такому-то оплаканому стані схопила його смертельна грудна хвороба. Звістка про це, бліда наближаючоюся смертю Шопена, зустріла мене при поверненні моєму з Риму до Парижа. Відразу побіг до цього з дитячих років друга мого, чия душа тим дорожча мені була. Обійнялися взаємно, а, взаємні сльози наші вказали нам, що вже на останках гнав. Виснажувався і гаснув помітно; а все ж не над собою, але наді мною швидше заплакав жаліючи вбивчої смерті брата мого Едварда, якого теж любив. Скористався з цієї ніжності його, щоб нагадати йому Матір… і її спогадом розбудив в ньому віру, якої його була навчила. «Ах, розумію тебе, сказав мені, не хотів би вмерти без Таїнств, щоб не засмутити Матері моєї улюбленої; але їх прийняти не можу, бо вже їх не розумію по-твоєму. Зрозумів би ще солодкість сповіді, що пливе від зізнанняся другові; але сповіді як Таїнства зовсім не розумію. Якщо хочеш, то для твоєї дружби висповідаюся у тебе, але інакше це не.» На ці та подібні слова Шопена стиснулося мені серце і заплакав. Жалів мені було, жалів мені цієї милої душі. Пестував її, чим міг, вже то Пресвятою Дівою, вже Господом Ісусом, вже найніжнішими образами милосердя Божого. Нічого не допомагало. Запропонував привести йому, якого захоче, сповідника. А він мені нарешті сказав: «Якщо коли захочу висповідатися, то напевно у тебе.» Цього саме після всього, що мені сказав, найбільше боявся. Минуло довгі місяці в частих відвідинах моїх, але без іншого результату. Молився все ж з довірою, що не загине ця душа. Молилися про це всі воскреслі, особливо під час реколекцій. Аж ось 12 цього місяця, ввечері викликає мене якнайшвидше доктор Крувейєр кажучи, що за нічого не ручиться. Дрижачи від хвилювання став, у дверях Шопена, які вперше переді мною замкнули. Однак через мить наказав мене впустити, але тільки на те, щоб мені руку потиснути і сказати: ,,Люблю тебе дуже, але нічого не кажи, йди спати.” Уяви собі, хто можеш, яку ніч пережив! Наступного дня припав день св. Едварда, патрона улюбленого брата мого. Пропонуючи за його душу святу мессу, так просив Бога: О Боже, милосердя! Якщо душа брата мого Едварда мила Тобі, дай мені сьогодні душу Фредеріка! Тож з подвоєною турботою йшов до Шопена. Застав його на сніданку, до якого коли мене запросив, я сказав: «Друже мій дорогий, сьогодні ім’я мого брата Едварда.» Шопен зітхнув, а я продовжував так далі: «У день мого брата дай мені зв’язок.» «Дам тобі, що захочеш», відповів Шопен, а я відповів: «Дай мені душу свою!» «Розумію тебе, візьми її!», відповів Шопен і сів на ліжку. Тоді радість невимовна, але також і тривога охопили мене. Як же? взяти цю милу душу, щоб віддати її Богу? Впав на коліна, а в серці моєму закликав до Господа: «Бери її сам!» І подав Шопену Господа Ісуса розп’ятого, складаючи Його в мовчанні на його дві руки. І з обох очей бризнули йому сльози. «Чи віриш?», запитав. Відповів: «Вірю.» «Як тебе мати навчила?» Відповів: «Як мене навчила мати!» І вдивляючись у Господа Ісуса розп’ятого, в потоці своїх сліз відбув святу сповідь. І тут? прийняв Віатик і Останнє Помазання, про яке сам просив. Через мить наказав дати закристиянину двадцять разів стільки, скільки зазвичай дається, а я сказав: «Це занадто багато.» «Не занадто багато – відповів – бо те, що прийняв, є понад усяку ціну.» І від цієї миті перетворений благодаттю Божою, о так, самим, Богом, стався начебто іншою людиною, сказав би, що вже святим. Того ж дня почалося агонія Шопена, яке тривало дні і ночі чотири. Терпіння, здача на Бога, а часто і радість супроводжували його аж до останнього подиху. Серед найвищих болів висловлював своє щастя і дякував Богу, що аж вигукував любов свою до Нього і ??д? з’єднання з Ним, що швидше. І розповідав своє щастя друзям, що приходили його прощатися, а і в бічних кімнатах чували. Вже дихання не ставало, вже здавалося, що вмирає, вже навіть стогін був замовк, свідомість відбігла. Стривожилися всі і натовпом до його кімнати були натиснули чекаючи з биттям серця вже останньої миті. В цей момент Шопен відкривши очі і той натовп побачивши, запитав: «Що вони тут роблять? Чому не моляться?» І впали всі зі мною на коліна, і відмовив Літанію до Всіх ??., на яку і протестанти відповідали. День і ніч майже постійно тримав мене за обидві руки, не бажаючи мене відпустити, а кажучи: «Ти мене не залишиш у цій вирішальній миті.» І тулився до мене, як звикло дитя в небезпечний час тулитися до матері. І кожної миті кричав: «Ісус, Марія!», і цілував хрест з захопленням віри і надії, і великої любові. Іноді звертався до присутніх, з найбільшою ніжністю кажучи: «Люблю Бога і людей!… Добре мені, що так вмираю… Сестро моя улюблена, не плач. Не плачте, друзі мої. Я щасливий! Відчуваю, що вмираю. Моліться за мене! До побачення в Небі.» Це знову до лікарів, що намагалися утримати в ньому життя, говорив: «Відпустіть мене, нехай вмру. Вже мені Бог пробачив, вже мене кличе до себе! Відпустіть мене; хочу вмерти!» І знову: «О, прекрасна ж це наука продовжувати страждання. Якби ще на що добре, на яку жертву! Але на мучення мене і тих, що мене люблять, прекрасна наука!» І знову: «Завдаєте мені даремно страждання жорстокі. Може, ви помилилися. Але Бог не помилився. Він мене очищає, О, як же Бог добрий, що мене на цьому світі карає! О, як же Бог добрий!» Нарешті він, що завжди був витонченим у мові, бажаючи мені висловити всю вдячність свою, а також і нещастя тих, що без Таїнств вмирають, не вагався сказати: «Без тебе, мій дорогий, був би здох – як свиня!» У самому конанні ще раз повторив Найсолодші Імена: Ісус, Марія, Йосип, притиснув хрест до уст і до серця свого і останнім подихом вимовив ці слова: «Я вже у джерела щастя!…» І помер. Так помер Шопен! Моліться за ним, щоб жив вічно. Покірний ваш у Христі слуга З. А. Єловицький.