Грохольський Адольф Норберт Еразм (1797 – 1863), учасник листопадового повстання, землевласник, маршалок шляхти. Нар. 7 VI у Воронівці (Брацлавщина) як син Яна Непомуцена старости Теребовельського та Ізабели з Ритаровських. Брав участь у кампанії 1831 р. у званні майора, як ад’ютант ген. Самуеля Ружицького; від імені командування цього корпусу був делегований з Кунова, разом з кап. Евстахієм Янушкевичем і послом Ледуховським, для укладення перемир’я зі штабом Рюдігера. Після повернення зайнявся господарством у ключі червонському біля Бердичева, де мав відоме стадо арабських коней. Після смерті батька в 1849 році успадкував ключ воронівський. Був кілька разів маршалком константиновським і бердичівським. Під час частих виїздів за кордон фінансово підтримував еміграцію; значно також сприяв заснуванню закладу св. Казимира в Парижі. Перед Січневим Повстанням був кореспондентом Готелю Ламберт. Свої звіти підписував псевдонімом Норберт, а грошові суми, зібрані зі зборів на політичну акцію, відправляв до Парижа, під виглядом родинних розрахунків, на руки Марії з Грохольських Вітольдової Чарторийської. Першою дружиною Грохольського була Отілія з Понятовських. Викрав її, нібито, для свого брата Ігнація, але коли той тим часом загинув у дуелі, сам її одружив. Розлучившись після тривалого часу, одружився з Вандою з Радзивіллів. Помер бездітним 3 I 1863 року у Воронівці. Майно червонське, з галереєю картин та родинними пам’ятками (разом 16 тис. десятин) продала вдова промисловцю Терещенку. Воронівський ключ успадкував молодший брат, Людгард.
“Польський біографічний словник” том VIII, Національний заклад ім. Оссолінських, Вроцлав – Краків – Варшава, 1959 – 1960авт. Кароль Ролле, с. 584
ГРОХОЛЬСЬКИЙ Адольф Норберт Еразм (1797-1863) політичний і суспільний діяч; псевдонім: Норберт. Народився 7. VI у Воронівцях, повіту Рацлавського. Був онуком Францішка → сином Яна Непомуцена (1767-14, ХІ.1849, Одеса), старости теребовельського, президента Подільської палати цивільного суду, маршалка шляхти пов. брацлавського і Подільської губернії, спадкоємця Воронівського і Тереського на Волині (після брата Антонія) ключів і Ізабели з Ритаровських. Мав сестру Генрику, яка була дружиною Францішка Харленського, та братів: Ігнація, офіцера польського війська, рано померлого, Людгарда (1840 – після 1907) і Владислава (9.VIII.1841, Терешки – після 1889). Останні двоє були синами Яна Непомуцена з другого шлюбу, з Михалиною з Зейдлерів.
Г. провів дитинство і період дорослішання, ймовірно, у Воронівці, – головній родинній маєтності. Батько Г. перевіз до його палацу багато цінних меблів і колекцій з Терешок; у Воронівці завершив будівництво костелу св. Архангела Михаїла, заснованого дідом Г.
Г. брав участь у листопадовому повстанні у званні майора як ад’ютант генерала С. Ружницького. Після поразки повстання був відправлений до Курська. Кілька років пізніше йому вдалося, однак, повернутися додому і зберегти родинне майно від конфіскації.
Батько ще за життя передав йому Красівку і Чехи махнівського (пізнішого бердичівського) повіту, а також Червону повіту житомирського, які становили Червонський ключ. Після смерті батька ключ воронівський (Воронівці, Ганщинці, Сорочин, Комарів, Степанівку, Тростянець, Лятанку, Шендери, Потуш, Шкіривку, Ізабелівку і частину Калнишівки) спочатку були співвласністю всіх синів. Після поділу спадку між Г., вдовою, довічною власницею маєтку Терешківського (Терешки, Малинки і Мончинці з повіту старокостянтинівського), а малолітнім Людгардом і Владиславом з окремим актом (від 22.VII.1854) з їхнім опікуном Б. Четвертинським Г. отримав Воронівці, Ганщинці, Сорочин і Ізабелівку. Зайнявся господарством, у Червоній мав стадо арабських коней.
Багаторазово обирався маршалком шляхти повіту старостоянського і бердичівського. Часто бував за кордоном, де фінансово підтримував польських емігрантів. Значною мірою сприяв заснуванню Центру св. Казимира в Парижі. Перед січневим повстанням був кореспондентом Готелю Ламберт – центру консервативного табору польської еміграції в Парижі. Свої звіти підписував псевдонімом Норберт, а грошові перекази на політичні дії відправляв до Парижа під прикриттям родинних розрахунків → М. Чарторийської. Легітимувався з Людгардом у 1841 р. у Подільській губернії (Владислав – 1859 р. Там само).
Був двічі одружений. Після розлучення зі своєю першою дружиною, Отілією, Понятовською одружився з дочкою князя Миколая Радзивілла (з бердичівської лінії) і Вікторії Емілії з Нарбутів Бандою (1828 р., Париж – VII. 1912, Лурд), якій 1858 р. продав Красівку і Чехи. В обох шлюбах дітей не мав. У заповіті, оминаючи братів, записав Воронівці, Ганщинці, Сорочин і Ізабелівку → Т. Грохольському. Ймовірною причиною був позов, поданий проти нього до суду повіту брацлавського Владиславом, який вважав умови подільного акту 1854 р. несправедливими.
Помер Г. 3.1.1863 у Червоній, похований 17.I у родинній крипті у Воронівці. Маєток Червонський вдова продала Терещенку. Т. Грохольський відмовився (1864 р.) від маєтку Воронівського, а її наступними власниками згідно з правом повинні були бути Людгард і Владислав. Маєток, на той час оцінений у 300 тисяч рублів, був обтяжений боргами, а відсотки становили 291 367 рублів 60 копійок Людгард також відмовився від своїх часток, тоді як Владислав був власником Тростянця Лятанетів, Комарова, половини маєтку Тереського і будинку з хлібним магазином в Одесі, у 1867 р., Після складання акту подільного з матір’ю, яка отримала Ізабелівку, успадкував Воронівці, Ганщинці і Сорочин, але вже у 1869 році продав їх М. Можайському. У 1874 р. Продав також Комарів Товариству Степанівської цукрової фабрики. Був одружений з Казимірою Серочинською.
Людгард, активний учасник січневого повстання, належав до т.зв. “Організації Немирівської” і був скарбником повстанців з повіту брацлавського Після поразки повстання, завдяки місцевому селянину, козаку з двору І. Містоти, який вночі проник до палацу і попередив його, що будинок і парк оточені російськими солдатами вдалося знищити компрометуючі документи, уникаючи таким чином вигнання до Сибіру і конфіскації маєтків (згідно з подільним актом у 1854 р. мав Шендери, Потуш, Шкіривку, Степанівку, частину Калнишівку і половину маєтку Терешківського). Однак, як підозрюваний у участі у повстанні був змушений продати їх примусово, зокрема подільські маєтки (за винятком Шкіривки?) близько 1868 р. – М. Можайському. Частину рухомості з воронівського палацу, у тому числі цінні колекції мистецькі і родинний архів, вивіз до Терешок. Пізніше кілька разів купував і продавав різні маєтки в Галичині і Росії. Одружився з вдовою по Владиславу Грохольському (з Кам’янецької лінії) Марією з Рогозінських, з якою мав сина Людгарда.
PSB (К. Ролле); *Афтаназі, т. 10, с. 407 (зобр. бать¬ка Ґ), 499-500, 506-508; Бобровський, т. 1, с. 258, 283, 284; Бонєцький, т. VII, с. 67; Уруський, т. IV, с. 379-380; — **htlp://www.grocholski.pl/galeria.php?strona=2_40; — Спис¬ок дворян Подол. губ., с. 165, 201; — ДАВО: ф. 470, оп. 1, спр. 220, арк. 140 зв.-142, спр. 421, спр. 1723; ф. 473, он. 1, спр. 69, арк. 23-24 зв., спр. 182, арк. 14-14, 17-17 зв., 115-115 зв., 133-133 зв., спр. 217, арк. 7-8, 221 -221 зв., спр. 221, 263,298,459,461,463,471; ф. 480, он. 1, спр. 68, арк. 363 366, спр. 69, арк. 161-162 зв., 745-745 зв.; ф. 507, он. 1, спр. 16, арк. 170 зв.–171 зв., спр. 20, арк. 64-69, 95-99, 520 зв.-522.
Біографія походить з книги ВІДОМІ ПОЛЯКИ В ІСТОРІЇ ВІННИЧЧИНИ авторства пані Вікторії Колесник.