Людгард Петро Грохольський (Одеса 5/18 XII 1884 – Краків 9 IV 1954), суспільно-культурний діяч в Україні, геральдист, поет і публіцист. Народився як син Людгарда Бернарда (1840–1908) і Марії Міхаліни з Рогозінських гербу Леліва (1853–1893). Його батько був послідовно власником Воронівки, втраченої після січневого повстання 1863 р., а пізніше спадкоємцем Блудників, Пустомит, Шабельника, Рибальчого і Королівщини. Походив з терешківської лінії роду Грохольських по мечнику Францишку Ксаверію на Воронівці, вписаній до шляхетських книг губернії подільської. Рішенням Департаменту Геральдії російської імперії від 12 VI 1908 був затверджений у титулі графському. Після батька мав успадкувати Рибальче і Королівщину, а після дядька Владислава (1841–1920) став спадкоємцем Терешок.
Закінчив середню школу в Одесі і навчався на юридичному факультеті тамтешнього університету, а потім проходив додаткові студії на філософському і сільськогосподарському факультетах університетів у Кракові та Львові. Спочатку був делегатом Товариства Опіки над Пам’ятками Минулого у Варшаві, а потім співробітником Олександра Ледницького на посаді керівника цього Товариства в Києві. Під час Першої світової війни виконував функцію голови Виконавчого комітету і віце-президента Польського Товариства Опіки над Пам’ятками Минулого на Русі. Був співзасновником і активним членом правління Польського Товариства Допомоги Жертвам Війни, в тому числі Відділу Охорони Пам’яток Культури і Мистецтва цього Товариства, а також головою Польського Товариства Наукової Бібліотеки ім. Олександра Яблоновського в Києві. Ці установи надавали допомогу постраждалим від війни місцевим полякам, а також польським біженцям та рятували пам’ятки культури і мистецтва на території України. Він також увійшов до урядової адміністрації Української Республіки і став начальником київського відділу в Міністерстві Польських Справ на Україні та реферату культури і мистецтва в Секретаріаті у справах Національностей. Співпрацював з Нацполем і Польською Військовою Організацією в Києві. Заснував, редагував і видавав журнал «Польський Музей» у Києві в 1917 році, присвячений історії та пам’яткам мистецтва і культури. Крім того, був членом Кола Літераторів і Журналістів у Києві та Дирекції Товариства Красних Мистецтв у Львові в 1917–1918 роках.
У листопаді 1918 року добровільно вступив до Міської Громадської Охорони у Львові і відзначився в боротьбі на I Секторі, а потім став Головним Командиром Громадської Міліції. Потім у званні офіцера мав захищати батьківщину від більшовицьких військ у лавах Добровольчої Армії. Останньою його публічною посадою була посада Делегата Міністерства Закордонних Справ Республіки Польща для Східної Малопольщі.
У своїй публіцистичній діяльності, окрім історико-генеалогічних питань, він звертався до польсько-української співпраці, яку намагався патронувати в Києві під час Першої світової війни та революції. Тимчасово разом з невеликою групою землевласників і русинської шляхти пов’язався з українським рухом, який, однак, залишив. Опублікував політичні, історичні та геральдичні статті в одеській, київській, львівській, краківській та варшавській пресі: у «Часі», «Київському Щоденнику», «Ранковій Газеті», «Вечірній Газеті», «Українських Колосах», «Львівському Кур’єрі», «Геральдичному Щомісячнику», «Бібліографічному Провіднику», «Польській Справі», «Ілюстрованому Тижневику», «Одеському Тижневику», «Бібліографічних Відомостях» та «Об’єднанні».
Був нагороджений Хрестом Відваги за поведінку під час оборони Львова, низкою пам’ятних знаків, таких як: Зірка Оборони Львова «Орлята», Хрест Оборони Львова з Мечами, Знак I Сектора та почесним Хрестом Заслуги за охорону польських пам’яток і майна в 1915–1920 роках. Належав до Союзу Захисників Львова з Листопада 1918 р. та Міжнародної Ветеранської Організації (FIDAC). Серед іноземних нагород мав Командорію Лицарського Ордену Гробу Св. в Єрусалимі, Великий Хрест Справедливості Лицарського Ордену Св. Лазаря Єрусалимського і Великий Хрест Ордену Св. Григорія Бургундського. Співпрацював і належав до багатьох закордонних організацій і товариств, таких як: Папська Академія Тиберійська, Real Sociedad Hispano-Americana de Genealogie y Heráldica, Collegio Araldico в Римі, Collège Héraldique de France, Conseil des Héraldistes de France, Institut Héraldique International в Парижі, Unione Cavalleresca, Геральдичне Товариство «Adler» у Відні, Gotiska Gyllene Gripen в Гетеборзі і Skandinaviska Slakt Studie Samfundet в Стокгольмі. Брав участь у Міжнародному Геральдичному Конгресі в Барселоні в 1929 році.
Після Першої світової війни цілком присвятив себе геральдиці і зробив спробу відродження шляхетського руху. У 1922 році організував у Кракові Геральдичний Інститут, перенесений потім до Варшави, директором якого був. Одночасно з 1929 року виконував функцію генерального секретаря Геральдичного Колегіуму у Варшаві. Як секретар Мєховського Комітету пропагував відновлення польської гілки Ордену Божогробців. У 1930–1936 роках редагував і видавав нерегулярний щомісячник «Герольд». Його діяльність на полі геральдики оцінюється неоднозначно. З одного боку, захищав шляхетські традиції (зокрема, через захист шляхетських прізвищ, привласнюваних внаслідок змін особами, часто непольського походження) і публікував цінні внески історико-генеалогічно-геральдичного характеру. Крім того, разом з кс. Здзіславом Любомирським і Адамом Губриноовичем був ініціатором реставрації з дотриманням геральдичних вимог гербів польського лицарства в каплиці на віденському Каленбергу. Водночас геральдика стала для нього джерелом доходу: отримував прибутки з торгівлі титулами та посвідчення приналежності до шляхетського стану особам з сумнівним історично родоводом чи правовим титулом.
Друга світова війна завдала непоправних втрат його геральдичним збіркам і водночас ресурсам Геральдичного Інституту. Після Варшавського Повстання опинився у Кракові, де зайнявся антикварною торгівлею і співпрацював з Польським Біографічним Словником у підготовці біограм роду Грохольських. Був похований на Раковицькому цвинтарі в секторі XXXII, ряд 3, могила 7. З шлюбу, укладеного в 1909 році в Одесі з Яніною Марією Щібор-Мархоцькою гербу Остоя (1886–1980), мав єдину дочку Марію Ладиславу (1919–1984), заміжню за Стефаном Островським гербу Кораб (1910-1986). Після Першої світової війни дружина виїхала до Парижа і відбулося тривале розлучення між ними, а Людгард Грохольський пов’язався в 1924 році з Вандою Зофією Піккард (1893–1967), художницею-маляркою, яка після війни вважалася його дружиною і використовувала його прізвище.
Томаш Ленчевський
До польської шляхти Людгард граф Грохольський
Нижчий заклик з’явився в 1930 році в періодику “Герольд”, редагованому Людгардом графом Грохольським.
До вас, представники Шляхетського Стану, звертаємося.
Конституція 1921 року може не визнала шляхетства як державної інституції, але нічого не може зробити, щоб існуюча де-факто польська шляхта існувати перестала. Вона існує у вас і через вас. Доки ви себе за шляхту вважаєте, доки усвідомлюєте спадкоємні традиції обов’язків, що на вас покладені, пов’язані з вашим народженням, доти існує шляхта.
Маємо на увазі всю польську шляхту, не лише її представників, все менше численних, на жаль, які як землевласники на землі змогли утриматися, але всіх членів польської шляхти, де б вони не були, на яких би посадах не перебували – в науковій праці, у вільних професіях, у державних установах, у торгівлі, в промисловості, чи в будь-якій сучасній майстерні, а передусім тих, хто сьогодні, так як їхні предки протягом століть, продовжують виконувати жертовну лицарську службу в лавах війська Найяснішої Республіки.
Бо зовсім незалежно від того, на яких позиціях вас історичний момент застав, незалежно від того, в якому таборі ви перебуваєте, а навіть від того, до якої т.зв. соціальної класу еволюція наступних поколінь вас привела, всюди і завжди ви є тією ж польською шляхтою, нащадками польського лицарства, всюди вас супроводжують традиції, успадковані від предків, до кожної праці ви вносите блиск їхньої безсмертної слави, вносите польському вуху так дорогий звук тих самих прізвищ, слава яких розносилася по світу разом зі славою польської зброї і громким протягом століть гучним шумом крил польської гусарії, а разом, нероздільно з усім цим у кожній праці, у кожному починанні, вас супроводжує і умови, і серця ваші освітлює відблиск цієї польської ідеології шляхетсько-лицарської.
Ви не є класою, а історичним станом. Можуть вас одних від інших тимчасово відділяти класові відмінності, але єдність станова, єдність ідеології шляхетської, з’єднає вас завжди у переломні моменти рішучого чину. Правда, як окрема спільнота ви ніколи не виступаєте, ніде не можете зібратися і створити об’єднання, яке концентруючи ваші сили, могло б їх звільнити. Ваші зусилля ізольовані, тоді як всі інші історичні стани – клер, міщанство і народ, виступають назовні, зберігаючи всі риси своєї окремішності стану. Особливо міщанство не відмовляється від своїх станових традицій, а стан селянський, до недавна ідол інтелігенції, має все більше власних виразно народних організацій. Всі професії, всі класи мають свої представницькі органи, а понад усе пресу, що особливо служить їхнім інтересам. Якби серед усього цього, якась особа чи група захотіла б кинути ідею організації шляхти, це викликало б у Польщі враження грома з ясного неба.
Це тому, що такі, які стверджують, що ти, Польська Шляхто, є вже лише традицією, музейним пам’ятником, що всі прізвища, які ви носите, а які видно на всіх сторінках наших історій, можуть служити лише для пам’яті згадкою мудрих, давніх починань і блискучих колись військових вчинків, але нічим більше. НЕПРАВДА!! Історичною пам’яткою є шановані обладунки Ходкевичів і Жолкевських, які ми з шаною оглядаємо в музеях, давнім спогадом є шум прапорів на полях слави здобутих, а підвішених під стелею церкви чи музею, але ви, ви живі люди не хочете бути і не є лише пам’яткою позбавленою життя.
Вчинки ваших предків у живому вашому житті воскресають вчинками, наочно свідчачи свідченням з-під Рокитни чи Раранча, що у ваших жилах тече та сама кров, що з їхніх ран колись під Віднем чи Кірхольмом текла.
Не померла ти, польська шляхто, у безцільному і похмурому існуванні тих старих портретів на стінах, того мертвого існування музейних пам’яток не зробила своїм долею. Цілий XIX століття, весь період неволі, всі героїчні пориви, героїчне змагання з насильством, боротьба за свободу народів на барикадах цілого світу, всі національні повстання нарешті, це живі вчинки, живої польської шляхти. І так від зорі незалежності, коли полум’яний прапор святого бунту проти загарбників, прапор революційний, взяла могутня рука нащадка князів литовських, коли поруч нових борців за свободу зібралася під прапорами вже незалежної батьківщини еліта нащадків старої шляхти лицарської, спільним зусиллям зводячи будівлю нової могутньої Польщі. До лицарських боїв як і до творчої праці, для загального добра сили черпаєте в традиціях, переданих вам спадщиною віків від предків.
У рівність між людьми сьогодні вже ніхто не вірить. Нерівність ця триває з моменту народження. Діляться сьогодні люди не за відмінностями і правами, успадкованими, а за відмінностями успадкованих обов’язків, а при такому розумінні справи, роль основного осередку організуючоїся еліти суспільної припасти може і повинна шляхті, тим більше, що її за стан кастово закритий не вважаємо, таким бо не є і ніколи не була.
Щоб цю роль могти виконати, шляхта повинна передусім вийти зі стану бездіяльності, зі стидливого приховування свого шляхетства в публічному житті, з маразму, в якому його занурило тривале поклоніння демократичним утопіям. Необхідність розриву з цими утопіями є тим більшою, що демократична ідея, за яку наші предки не раз смерть приймали, піддалася виродженню і сьогодні не з демократією, а з прикрашеною в її пір’я охлократією з одного боку, а з антидемократичним комунізмом з іншого маємо справу. Польській Державі необхідно нагадати собі велику місію і велику роль історичну, яку в минулому мала, а отже відступити, щоб набрати розгону вперед, до традицій. Традиції ж є закам’янілими в письмі і друку історіями і місце своє мають не деінде, лише в живих людях і в живих людських спільнотах.
Таким живим спільнотом у нас є шляхта, єдиний історичний стан, який як такий зберігає з покоління в покоління живу пам’ять часів слави і могутності Польщі великодержавної, а тим самим містить у собі в стані потенційному все те, що колись з неї великі вожді як Баторій і Жолкевський змогли вичавити і в дії сталь перевести.
Всім починанням провадити повинна ідея, кожна ж ідея, щоб жити, потребує форм і рамок матеріальних, стійких і незмінних. До таких форм у ширшому значенні віднести мусимо все, в чому традиція і думка спадкоємства в наступності поколінь як обов’язків, так і ідеології може виражатися, а отже: роди, родини, родинні зв’язки, всі зовнішні ознаки солідарності, з наступними поколіннями, прізвища, прізвиська, а передусім герби, які не є знаками без змісту, але повними містичного значення ідеограмами нашої віри, улюблень, наших прагнень і надій.
“Дорогий Здзіславе, Роду нашого Старосто милий,
Взятися за наміряєшся не малий труд увічнення своїм прекрасним письмом оповідання мого про різних Грохольщан, обплетеного навколо того, що мені з них найближче, а що закріплюю, праці моїй за назву даючи: “Терешки”. …”
Отримано завдяки люб’язності Яна Грохольського – сина Анджея.