Розмова з професором Владиславом Бартосевським

“Не бійся, допомагай людям”

Розмова Маріана Турського з професором Владиславом Бартосевським, співзасновником Жеготи, опублікована в “Політиці” (№ 47 2002 р.)

Хто такий був Конрад Жегота, іменем якого названо конспіраційну Раду Допомоги Євреям?

Не існувало такої особи, поки Софія Косак не вигадала криптонім Жегота. Потім додали ім’я Конрад, щоб ускладнити асоціацію назви Жегота з євреями.

Чи можемо встановити дату народження Жеготи?

З документів випливає, що це 4 грудня 1942 р. Але вже 14 жовтня 1942 р. в № 18 “Речі Посполитої”, офіційному органі Делегатури Уряду, було опубліковано повідомлення, яке звучало: “Внаслідок ініціативи ряду соціальних організацій з католицьких і демократичних кіл організовується комісія соціальної допомоги для єврейського населення, яке постраждало від наслідків звірячого переслідування євреїв німцями. Комісія буде намагатися, наскільки це можливо і в межах можливостей, з якими потрібно рахуватися в окупаційних умовах життя країни, надавати допомогу жертвам гітлерівських насильств”. Повідомлення посилалося на факт, що 27 вересня 1942 р. було створено Тимчасовий Комітет Допомоги Євреям.

Поява Жеготи розпочинає етап інституційної, можна навіть сказати офіційної, бо пов’язаної з Делегатурою Уряду, допомоги. Але спонтанні індивідуальні або організаційні акції або прояви діяльності були відомі раніше…

До закриття гетто, поки можна було безкарно прийти до мешканців цього району, принести їм пакунок, вирішити якусь їхню справу. Це стосувалося головним чином тих, хто вже раніше мав контакти з поляками. На жаль, драмою було те, що мінімальні шанси на допомогу мали люди, яким бракувало знайомств у польському середовищі. Люди такі, як герої книг Ісаака Башевіса Зінгера, які жили своїм відокремленим життям, народжувалися серед євреїв, ходили до школи тільки з євреями, розмовляли між собою на їдиш, працювали між собою, вмирали між собою і могли протягом усього життя ніколи не розмовляти з жодним знайомим християнином. Вони першими ставали жертвами, бо не мали жодної опори, не знали нікого на арійському боці. Ми сьогодні зазвичай читаємо щоденники і спогади людей з більш освічених верств, з міщанства, артистичних професій. Свіжий у суспільній пам’яті фільм “Піаніст” стосується людини, яка щоденно працювала перед війною в Польському Радіо з десятками колег та колежанок, поляків. Це була надзвичайно нетипова ситуація. Типовим був би доля єврейського кравця, носильника, дрібного рознощика, але така людина не мала жодних шансів на порятунок у чужому для неї середовищі.

Ми згадали дату створення Тимчасового Комітету Допомоги Євреям – 27 вересня 1942 р. Це вже після завершення так званої Великої Акції, тобто після відправлення з Варшави до Треблінки близько 310 тис. євреїв. Багато істориків задають питання: чому так пізно?

Перед другою половиною 1942 р. ніхто – ані поляки, ані євреї – не усвідомлював, що смертний вирок для євреїв – відомий у літературі як Endlösung – вже винесено і що він здійснюється з величезним поспіхом. Марек Едельман, один з лідерів Єврейської Бойової Організації в гетто, зізнається, що люди тішили себе ілюзіями, а може хотіли тішити себе, навіть коли їх завантажували на Умшлагплац на вагони, призначенням яких була Треблінка. Ми поляки, християни, почали орієнтуватися трохи раніше, ніж жертви в гетто, що загроза є крайньою, біологічною, бо розвідувальні осередки польського підпілля військового та політичного інформували про масові злочини проти євреїв на територіях східних воєводств довоєнної Речі Посполитої, зайнятих після вибуху радянсько-німецької війни після 22 червня. В останній фазі ліквідації гетто різко посилилися втечі на так званий арійський бік. Тоді ми повністю усвідомили величезні потреби допомоги для втікачів з гетто, для осіб, які шукають притулку тощо. Тут вже не вистачало якогось комітету за формулою соціальної допомоги, прийнятої в традиції благодійності, а мала бути – на широкій базі заснована – діюча з допомогою уряду, авторизована загальнонаціональна інституція. Підготовчі роботи вимагали десятків конспіративних контактів. З факторами з АК та Делегатури Уряду на Край, особливо з Департаментами Соціальної Опіки, Внутрішніх Справ і з самим Уповноваженим Уряду.

Кому ви приписали б найбільшу заслугу в створенні РПЖ?

Передусім Софії Косак і Ванді Крахельській-Філіповичовій. Завдяки своїм життєписам мали всюди доступ, були бо міцно вкорінені в довоєнних структурах. Софія Косак була членом управління Родини Військової, дружиною майора Війська Польського, який опинився в офлазі, відомою письменницею, католичкою, співзасновницею конспіраційного Фронту Відродження Польщі. Ванда Крахельська-Філіпович мала родовід пепеесівсько-демократичний. Її чоловік був послом РП перед війною, вона сама як вісімнадцятирічна брала участь у замаху на царського губернатора Скалона, мала тому зв’язки з демократичними колами пілсудчиків. Отже, ці дві особи мали доступ до різних рішальників також у Лондоні і були абсолютно надійними. До них приєдналася з кіл синдикалістсько-соціалістичних Чеслава Войенська, добра знайома цих пань. Як я вже згадував, Софія була дружиною пілсудчика, а її близька родичка і подруга Анна Марія Ласоцька була дружиною Романа Ласоцького, діяча Національної Партії з Ломжинського і президента Союзу Польських Землевласників. З цього випливав великий зиск для нашої діяльності. Відомо було, що “Анулька це владнає”, якщо буде потреба розмістити людей по маєтках. І так траплялося, що в тому ж самому домі бував на бриджі генерал Тадеуш Коморовський-Бор, їхній довоєнний знайомий, також землевласник, а також люди з Бунду та ЖКН. Згадаю при нагоді інших діячів ФОП, бо і я був у цій організації. Отже, Софія Тржцінська-Камінська, релігійна скульпторка, дружина Зигмунта Камінського з Варшавської Політехніки, отже, Альдона Кімонтт, діячка Католицької Акції перед війною, отже полковник Ремігіуш Грохольський, колишній ад’ютант Пілсудського, отже Ян Козелевський, відомий загалу під псевдонімом Ян Карський. Карський був тоді для мене, молодої людини, великим авторитетом. Не говорилося відкрито, але відомо було, що він виконував місію кур’єра.

Як обирали членів Ради, хто їх призначав?

Формула протоколу вказує, що це було представницьке тіло.

Чи отже Жегота була громадським тілом, авторизованим Делегатурою, чи організацією, створеною еміграційним урядом та його делегатурою?

До складу Ради входили мандатарії політичних партій, які підтримували уряд і входили до складу урядових органів. Це було дещо більше, ніж спонтанне громадське тіло. У документах зустрічаємо як назву або Рада Допомоги Євреям при Уповноваженому Уряду на Край, або Рада Допомоги Євреям при Делегатурі Уряду на Край. Це “при” було до певної міри умовою, щоб Рада могла бути охоплена бюджетом. Отже, Рада була частково фінансована з бюджету Департаменту Соціальної Опіки, але також Департаменту Внутрішніх Справ, якому підлягали національні та безпекові справи. Обидва директори цих департаментів – Ян Станіслав Янковський, пізніше уповноважений, і Леопольд Рутковський – були з самого початку залучені до цієї роботи. Також Стефан Корбонський як голова Керівництва Цивільної Боротьби, а потім голова Опору Соціального в Керівництві Підпільної Боротьби, коментував, відправляв до преси повідомлення, інформації, які мали сприяти діяльності Ради, а також своїми каналами (радійними) інформував закордон про єврейську проблематику. До складу Ради увійшли групи, які визнавали уряд Речі Посполитої в Лондоні, тому не увійшла до неї комуністична ППР. Хочу однак зазначити, що ППР проводила акцію допомоги євреям у межах своїх можливостей і на ці акції допомоги отримувала, зокрема, від нас гроші, хоча не офіційно від Ради, але від Єврейського Національного Комітету. Бо певні фонди розподілялися Єврейським Національним Комітетом, тобто угодою шести єврейських організацій. На мою думку, окрім порятунку людей, це був найважливіший тривалий ефект – створення, мабуть, вперше в новітній історії Польщі інституції, де з власного вибору і за згодою легального польського уряду співпрацювали польські та єврейські організації з різним політичним забарвленням, з різними родоводами, при взаємній довірі. Одним з двох віце-президентів Ради був представник Бунду Леон Файнер, а секретарем Ради Адольф Берман – представник сіоністських організацій.

Як так сталося, що, наприклад, такий Олександр Камінський – а його заслуги та зв’язки з єврейськими соціалістами та скаутами загальновідомі – не знайшовся в Жеготі?

А чиїм делегатом мав бути? Хто мав його делегувати? Він допомагав людям так само, як Ірена Адамович та інші з скаутських середовищ, як Марія Канн. Я б сказав, що в Жеготі знайшовся набір людей, який не був з першої лінії партійної роботи. Ані Юліан Гробельний, ані Тадеуш Рек, ані Марек Арчинський. Софія Косак навіть не увійшла до складу Ради.

Чому?

Ймовірно, конспіративні міркування говорили на користь того, щоб не її делегувати, а мене. Подібно можна було б задуматися, чому ППС делегувала Гробельного (став головою Ради), а не, наприклад, Наталію Зарембіну, яка була більш відомою діячкою. До речі, пізніше, коли Гробельний мусив відступити від роботи через часткове розконспірування і загрозу арешту, пепеесівці висунули Романа Яблоновського, який став президентом Ради після Гробельного.

А як ви потрапили до Жеготи?

Я був, як вже згадував, делегований ФОП, а з ФОП я познайомився через Карського в серпні 1942 р. і тоді Софія Косак запропонувала мені участь в акції допомоги євреям. Я б хотів тут зазначити, що на мотивацію моїх дій, як гарячого католика, вплинув мій тодішній сповідник, 45-річний на той час о. Ян Зея. Він мені сказав, щоб я не боявся і щоб я допомагав людям, і що це була б форма моєї вдячності Господу Богу за те, що він вивів мене з Освенціма.